Віктор Малик, сонети. 23.05.2011 р.
Поет і місяць
Годинник розчісує час.
Дванадцята вже прохрипіла,
Морозом обпалює тіло,
Ніч тихо гойдає баркас.
Від серця народжений глас,
Папір цементує несміло.
Поет не дрімає й світило:
Єдиний з двох – іконостас.
Нам світло святе вилучають,
За хмари живих закликають.
До ніг підступив горизонт.
І небо лягає на плечі.
Співець уночі, як архонт,
Голосить невиспані речі.
30.01.99.
2000
Поети
Ми – порохи світу,
Ми – жовані рани.
Ми, наче цигани,
Радіємо літу.
Ми - Божі боліди,
Мінливі екрани,
Квітки ікебани.
Не можем згоріти.
Хмарини грайливі
В небесній оливі.
До сонця в насназі,
В краплинах до низу.
В сльозистім екстазі
Підносимо ризи.
28.01.00.
За О.Лук’яновим
Забув перепитії дня,
В обійми кинуся до Музи,
Віддам я душу й тіло в узи.
Притьмом, не зривши, навмання.
Ківш зір і місяць нам – рідня,
Папір, немов більярдна луза.
Думки вкрива гіпотенуза,
Як луг сніжистий вороння.
Занурюсь в мари, рими гну,
Чарівному віддамся сну.
Весна, метелики, ясмини,
Тепло і подихи ріки.
Ніч – нагорода – зніме кпини,
Що днем вчинили вояки.
02.02.00.
За Сенекою
Поет повинен мати чисте серце.
Сенека
У чистій святості, в знемозі,
Куй вірш – розпечений ланцюг.
Біжить, як тихоплинний Буг,
Змиває душу, серце, нозі.
Віддайсь живій метаморфозі.
Словесний в серці квітне луг
Ти, мов святий, що ліпить з дуг
Мости до неба при морозі.
Поет – божественна цівниця,
Не дивиться на сан і лиця.
Вірші – мелодія Орфея,
Що зачаровує, як сни,
Вогонь небесний Прометея
Веселі проліски весни.
04.02.00.
За Овідієм
Від оплесків запах талант,
Від похвали зросла сміливість.
Поет переступає хтивість.
Він більш, ніж муж, бо це - Атлант.
Швидкого часу секундант.
Не розділя на право–лівість,
Вишукує людську черствивість,
Стає, як дійсний адамант.
Лише послухайте старанно,
Можливо, він підносить манну.
Не хліба просить, а - натхнення.
Йому у радість каземат.
Віддався Музі в полонення.
Незрозумілий Герострат.
04.02.00.
***
Поет це - неповторні рими,
Він ніжна піна тяжких хвиль.
Це - дійсна сіль, тверезий хміль,
Це – звук живої пантоміми.
Не всі з крилами, херувими.
Цей - рвана рана, щем і біль,
Свята у нім дріжджова цвіль,
Коли натхненням одержимий.
Митець енергію стискає,
Щоб засвітилась дивограєм.
Із слів плете тонку драбину,
Щоби щасливим йти до зір.
Свою второвує стежину.
Він – архітектор і візир.
13.02.00.
***
Блідий юнак з гарячим зором
Себе шукає поміж рим.
Космічний радо чує – ритм,
Як птах зліта вгору.
Ні - не чекає він фурору
Посеред букв а мо..., і цифр.
В душі знаходить логарифм,
Будує в серці Метеору.
Не чує закидів, насмішок.
Він справедливий, як опришок.
Він співчуває словом й ділом
Не розуміє віршобрат.
Знак запитання ставить тілом,
Як небезпечний цей талант.
20.02.00.
***
Поети босими ногами
На лезі гострого ножа.
У танці. Їм не страшна ржа,
Стають для пихи ворогами.
На висоті вони – орлами,
У небі, де уяв межа.
На них зійшлись прямі крижа.
І руки пишучі - крилами.
Не долетить людська стріла,
Буденність не покриє - мла.
Їх опікає сонце кволе.
Громи очікують офір,
Усі гріхи стають їх болем.
У правді цій любов і мир.
05.04.00.
***
Поет – оригінал.
Завжди свій теше імідж.
Збирає заздро рими,
Душевний гасить шал.
Він, наче ртуть – метал,
Їдкий, мов грецькі міми,
Та кулею між ними
Несеться від потал.
Він славить забавля,
Вишукує де тля,
Щоб образом вколоти,
А серце, як вогонь,
Він злу не дасть схолоти,
Бо чистий з п’ят до скронь.
07.04.00.
***
Талант досягає вершин,
Бо живиться духом свободи.
Він, наче розбурхані води.
Все трощить, бо зоряний син.
Лишаючи злото й бурштин,
Струмлять ці катодо–аноди.
Життя поміж себе народять.
Немає талантові цін.
Цей скарб ще чекає любові
І слави, що гріється в слові.
Хай живить ці корені воля.
Знайдеться в житті меценат.
В нім мудрість зросте, не - сваволя.
Він – істини друг, слабким – брат.
10.04.00.
|