Галина Леонович, вірші. 22.07.2011 р.
***
Схиляюсь перед величчю Твоєю,
О мій Господь і мій Творець!
Ти поєднав моє життя з Собою
Й зимовою вечірньою порою
Спішиш до зранених людських сердець.
Я дякую Тобі, Творець,
Й схиляюсь перед величчю Твоєю!
Небесне місто нам приготував
І кликав у любові ніжно...
О, хто її в житті пізнав?
Як щедро блага Ти нам посилав
У час останній, пізній!
Я дякую Тобі, Творець,
Й схиляюсь перед величчю Твоєю!...
***
Невже немає в світі цім душі,
Яка б мою тихенько пригорнула
І плач її німий почула,
І сміх у зоряній тиші?
Невже немає в світі цім душі?
Я ніби кроки вже її відчула...
Все пережите і сумне забула,
Я ж ніби кроки вже її почула,
Невже немає?...
В ніч новорічну
В мовчанні пізній вечір над землею,
Чекаючи північної пори...
Й надія розцвіла зорею,
Ясніли в небі золоті сліди.
Як легко, коли можем сподіватись,
Як радісно, що можемо любить,
З щасливою сльозою посміхатись,
Із Божої криниці воду пить.
В житті долаєм часто перешкоди:
За роком - рік, за радістю - печаль.
І часто ми душі лиш плач наносим,
А вона прагне бути, мов кришталь.
У новорічну ніч сьогодні
Хвалу й подяку я Творцю несу
За друзів щирий ніжний голос
І за Його безмірну доброту.
Його рукам усе я поручаю:
Своє життя і все, що у житті...
Схилився пізній вечір над землею,
Схиляюсь я з сльозою на лиці.
***
Безсонна ніч. Чому?
Я до кінця не знаю...
Думки блукають по минулому в житті,
Тривога мовчазна ледь завмирає,
Сльозинка на схвильованій душі.
Й немає слів, щоб те все передати,
Те, що болить, і що, мов сад, цвіте...
А хтось шепоче: - Треба зачекати!
О, скоро щастя мить прийде...
***
Коли ми віримо у те, що неможливим
Здається нам –
Воно можливим є...
І ми уже щасливі! Так, щасливі,
Коли лиш віру сам Творець дає.
І вже весна цвіте у серці нашім –
Любові щедро родимо плоди...
І дощ всміхається веселці, -
Як бачим, віри нашої сліди.
***
Незрячому художнику присвячую
Мене називали Ангелом,
Посланим для людини нести відраду...
А я малювала картину
«Щастя сподіватись»...
І безмірно раділа, що можу бути для когось Ангелом,
Який розділяє біль...
Ангели мають літати,
А я плакала, не маючи сили підняти крила;
І сріблом покривалось моє волосся...
Чоловік просив:
- Тільки збережи від плям гріха білосніжне чисті крильця...
Для нього я була Ангелом, водночас і людиною, яка може зрозуміти...
Він був художником,
Який колись умів малювати хмаринки.
А я - лише Ангелом, посланим Богом,
Який приносить Щастя сподіватись
***
Була весна, така світло-зелена,
Вся радісна така була,
Благословенна...
Була і зустріч довгождана,
У щирій простоті була,
Благословенна...
І вже зими майнули два крила...
Надією душа цвіла
Благословенна...
***
Як приходжу в чиєсь життя,
Відчуваю тривогу і радість...
Одночасно думки й слова
Простягає тендітна слабість,
Що із щирістю враз прийшла
І притулок у серці знайшла..
Й ніжні хвилі моїх почуттів,
Тепле сонце, як теплі долоні.
Літній день, що над озером плів,
Дуже схожий на літнії води...
І хвала, і подяка звучить
Для Творця у щасливу цю мить.
***
«А доля людини - від Бога!» -
Говорять слова Творця.
Й зникає в ту мить тривога,
І щастям стає сльоза...
Від Бога страждання і радість,
Троянди живі пелюстки,
І навіть тілесна слабість,
І друга тепло руки.
Від нього - незриме щастя,
Яке розквіта в душі...
А також горе утрати,
Що болем живе всі дні.
Бо ж все у житті від Нього:
Співають хвалу солов'ї,
Тривоги усі і втома,
Безсоннії ночі твої.
Від Бога самотність й розлуки,
І всі сподівання душі,
Мелодії ніжні звуки,
І пізні осінні дощі.
Від Бога блакитні зорі
В твоїм вечоровім вікні
І тихі слова колискові,
У смутку прожиті дні...
І навіть коли забудуть
Ті люди, що нам дорогі,
Не зрозуміють і підуть,
Лишивши печалі й жалі.
Від Бога - сердечний спокій,
Від нього - нестерпний біль,
Душі, що страждає, поклик,
І зливи благословінь...
І все, що в житті стрічаєм,
Що розумієм, що ні –
Усе те від Бога, знаєм,
В моїм і твоїм житті.
***
Як радіє твоя душа - моя співає.
Як сумує твоя душа - моя ридає...
Ми зустрілись не випадково з тобою
І поєднані у житті Творця любов'ю...
***
У вечірній й ранковій тиші
Особливим є подих душі,
Особливі стають відчуття,
А в молитві - така простота,
Така щирість, безмірна любов.
І я плачу від щастя знов,
Що даровано Богом мені
Бути благословінням тобі.
У вечірній й ранковій тиші
Й особливим є смуток душі,
Особливі Творця слова
Й така чиста в траві роса...
Сина Божого жертва за нас
Особливою є у цей час...
І тому така радість в душі
У вечірній й ранковій тиші!...
***
Повертається біль...
Через роки й засніжені зими
І торкається пам'яттю в ранах душі.
І все знову, мов ніч,
Все навкруг, мов безлюдні пустині,
Біль утрати й прощання,
Мовби птахів осінні ключі.
І коли б я могла
Заховатись в обійми печалі,
Стало б легше мені,
Аніж рани ці болю носити,
Простягаються пам'яті далі усі,
Й той біль не відігнать –
Й не пережити...
***
Я Вас люблю: кого зустріла
В своїм нелегкому житті.
І з ким тривоги я ділила,
І радості щасливі дні...
Я Вас люблю: коли мовчала
Й коли наївною була,
І як жорстокість зустрічала –
Й тоді любити я могла...
Я Вас люблю: як зустрічаю,
Як, проводжаючи зі смутком, йду.
Любов - від Бога, твердо знаю,
Й цим скарбом в серці дорожу.
Я Вас люблю: й щаслива в тому,
Хоч світ цей сповнений весь зла,
І ми такі несхожі в ньому,
Й несміло котиться сльоза...
Я Вас люблю: хтось не повірить,
Байдужість в душах несучи свою.
Люблю й коли не зрозуміють,
Й той біль я все ж до Вас несу -
Я Вас люблю...
|