Олександр Лель, вірші. 10.12.2010 р.
НА ЯРМАРОК
Де жовтень для душі потіх
Склика на ярмарок усіх,
Там осінь золото своє
За щиру усмішку дає.
Хай часу обмаль, та нехай,
А стороною не минай.
Радій, кохайся і проси,
Коли сія ще мить краси.
Кого ж байдужість обніма
Душа і бідна, і німа,
Їм золоті дарунки ці,
Що заповняють гаманці.
***
І краплі дощу, що кінчають політ
В маленькій дитячій долоні,
І сиві вітри, що несуться у світ.
Мов буйні розгнуздані коні.
І райдуги барв, і сумна нагота
В холодних обіймах туману,
І пісня, котра з-під небес доліта,
Лишаючи землю кохану, —
Для мене це біль і надія, хоча
Сліди листопаду довкола.
Та прийде весна, як бентежне дівча,
І ще ж бо душа не схолола.
Дяка
Нестерпно, до болю, до сліз...
Від вітру шаленого й часу,
Згубивши осінню окрасу,
Оголені поле та ліс.
І кисне земля від дощів,
Як серце слабке від отрути.
Лелека безсилий змахнути –
Підбите крило волочив.
Сам зірко і журно у вись,
Таку вже обвислу та сіру,
Проклявши останню довіру,
З ріллі сиротливо дививсь.
Невже не піднятись йому?
Невже не злетіти ніколи?
А рана пронизливо коле,
А дума веде у пітьму.
З-за рогу зима поспіша
Морозити ніженьки птичі.
На щастя, знайшлася при стрічі
Хороша і щира душа...
Тепер щовесни поміж віть,
Проклавши маршрути далекі,
Гніздяться, множаться лелеки,
Щоб сміло злетіти в блакить.
***
Знову осінь —
Неба просинь,
Золото садів.
І душею
Поруч з нею
Я замолодів.
Так барвисто
Падолистом
Тішилась земля.
В знак благання
На прощання
Пісня журавля.
***
Туди, де бір сосновий стих,
Кидаю погляд-спис від страху.
Не захистити бідолаху,
Не залічити ран отих.
Стирчить пеньками мій гайок,
А вчора цвів зеленовіттям.
Який ми дар лишаєм дітям?
Бідненький совісті пайок.
Голосить птаха в тім краю,
Звірча—сирітка без притулку.
І я зіжмакавши писульку,
В безглузді вкопаний стою.
Заздрість
В осінньому спокої хмар
Журба пронеслась понад гаєм.
Це вітер — сліпий перукар —
Осичці косу достригає.
Радіє ревниво сосна:
Хай буде негарна, нелюба,
І горне зухвало сама
Свій стан до кленового чуба.
Та він не її обніма:
В спокусі не зрадив любові.
І вітер сердито зніма
Вже кучері пишні багрові.
Одначе не все. Аж ген-ген
Пустила сосна лісом чутку,
Що ніби осичка і клен
У вічнім заковані смутку.
А істина зовсім не та:
Здавен всім відомо, що лише
Породжує сум самота,
Де двоє — життя наймиліше.
Де двоє — не так морозець
Оголені віти пектиме.
А березень — щедрий кравець –
Ще ліпше деревце одіне.
Розвіються коси рясні
На плечі, кленове придане.
І знову на заздрість сосні
Осичка красунею стане.
***
Проснувся вітер-лепетун,
Розправив гриви,
Зігнавши хмари у табун,
Як вівці сиві.
Пронісся полем, та дарма —
Пусті візити.
Він в сад бігцем... і там нема
Чого трусити.
Гадав, врожаї рознесе —
Наробить шкоди.
Та ба! Вже зібрано усе
Ще за погоди.
Лютує, в шиби загляда,
А дітки з хати:
— Нам анітрішки не шкода,
Що десь проспав ти.
***
Прив'ялий лист, а чийсь то біль,
Що до землі так горнеться,
Засипле сива заметіль —
Зими в'юнка проворниця.
Та все ж зігріє, пропече
Його проміння дотиком
І стане легко й гаряче
Перед останнім подихом.
***
Даллю журавлиною
Смуток радість зводить.
Нашою стежиною
Осінь знов проходить.
Наголо підстрижені
Клени та тополі,
В'януть при доріжині
Квіти сивочолі.
Сивими туманами
Оповиті луки,
Жалить серце ранами
Жовтий лист розлуки.
І в очах хлюпочеться
Ще сльозинка й досі,
Бо ніяк не хочеться
Проводжати осінь.
***
В небі голосисте —
«До побачення!»
Мов сама Пречиста
Душу відчиня.
Ой, яка барвиста
І печальна мить!
В леті падолисту
Музика звучить.
Краснеє намисто,
Златі килими —
То мандрує містом
Осінь до зими.
|