Іван Курченко, вірші. 8.03.2011 р.
ОТОВАРИЛИСЬ
В трудовому колективі
Сварки, лайки, крики:
Всі забули про роботу –
Ділять черевики.
Але як їх поділити —
Це неначе кара —
Всіх працюючих до сотні,
Черевиків - пара.
Є однин комплект білизни,
Електрична праска.
А купити хочуть двадцять,
Розділіть, будь ласка.
Рушників, хоч є десяток,
Всім не вистачає.
А купити все потрібне
Кожен право має.
Довелось мізерні крихти
Між всіма ділити.
А казали, в комунізмі
Нині будем жити!
Одному дісталась миска,
Іншому - каструля.
А тому, хто не сварився,
Дісталася дуля.
Видно мало стільки років
Чесно працювати,
Щоб при поділі сьогодні
Такий "фрукт" дістати.
А для того, хто й донині
Чесно не працює,
Ні проблем, ні дефіцитів
Зовсім не існує.
Бо для них тепер пора
Золота настала:
Не бракує ні речей,
Ні хліба, ні сала.
Їм навіщо кожен день
Чесно працювати?
Краще з'їздить за кордон,
Щоб тут гендлювати.
Й не для того, щоб бува
З голоду не вмерти,
А щоб з свого земляка
В три дорога здерти.
А за люд простий ніхто
Не замовить слова.
Тільки чуєш всюди й скрізь:
Йде перебудова.
Йде вона не перший рік,
А кінця не видно.
І життя таке тепер,
Що й сказати стидно.
Так і хочеться мені
Людей запитати:
Може, краще все назад
Перебудувати?
Щоб, не знаючи доріг,
Помацки не лізти,
Щоб було що одягати,
І було що з'їсти?
ДОЖИЛИСЯ
Стоїть баба в магазині
І думку гадає:
Були в ньому лише чуні,
Та вже й тих немає.
Були колись м'ясо, сало,
Цукерки, повидло.
А тепер всього не стало,
Бо щезло безслідно.
До полиць універсаму
Люди й не підходять,
Там прилавки з баняками
Тільки сум наводять.
Були меблі, гарнітури –
Вже не сподівайся.
Всюди пусто і просторо
Хоч спортом займайся.
А чому така обнова
Ніхто і не знає.
Кажуть, все перебудова
Мов вітром змітає.
У парламенті безсило
Руками розводять,
Депутати, як на ринку,
Між рядами ходять.
Вони біля мікрофонів
Ведуть суперечки,
Тільки більш від них не світло
Ні жита, ні гречки.
Їх балачки безкінечні –
Мертвому припарки.
Не було у нас шкарпеток,
Вже зникли й цигарки.
А машину, не сьогодні,
Хоч вантаж на спину,
Щоб дістатися додому,
Бо нема бензину.
Подорожчала картопля,
Помідори, перці...
І від "радості" такої
Тривога на серці.
Вже таке життя настало,
Що й не розказати.
А що далі - вам не скаже
Ні батько, ні мати.
Закінчилась, як казали,
Нам світла дорога.
Залишилася єдина
Надія на Бога.
НЕ ЗМІНИЛОСЬ
Я з купонами й з грошима
Зайшов до крамниці
Та як глянув... Люди добрі!!!
Там пусті полиці!
Лише ходять продавщиці,
Надівши халати.
То ж навіщо їх тримають
Ще й платять зарплати?
Ні картоплі, ні капусти,
Ні моркви, ні сала,
Ні взуття, і ні одежі –
Нічого не стало!
Рай нам довго обіцяли.
Обіцяють й досі.
Та якщо так піде далі,
Будем ходить босі.
Заключили ми угоди
З усіма "братами",
Та все рівно залишились
З пустими ротами.
У парламенті закони
Все нові приймаються,
Та від них, як і раніше,
Життя не міняється.
Знову мітинги, пікети,
Зустрічі, наради,
На яких на люд голодний
Сиплються тиради.
Ось до чого ми, панове,
Тепер докотились,
Що в багатій Україні
У злиднях лишились!
КУПЮРНИЙ БУМ
Я затримав, люди, вас
Лише на хвилинку,
Коли вам розповідав,
Як ідем по ринку.
А сьогодні намалюю
Картину з натури:
Стоять в черзі ветерани,
Щоб мінять купюри.
Надворі мороз і сніг,
Кругом вітер свище.
Розпалити б, як на фронті,
Велике вогнище.
А який тут в біса фронт,
Що тут мудрувати –
Всіх звела одна біда –
Касу "шматувати".
Хоч купюр тих - дулькин ніс,
Пенсія ж - не чудо,
Та якщо не постоїш
І того не буде.
Так уже на схилі літ,
Від лихої долі
Знову треба йти на штурм
Не з своєї волі.
А кому ж той тіньовий
Ринок подолати,
Як не тим, котрі живуть
На одну зарплату.
Так і котиться життя
В боротьбі з бідою.
І здається, що вже сам
Воюєш з собою.
То не те побудував,
Не тому молився...
Й на початку всіх доріг
Знову опинився.
Інші всі пішли вперед
Без фанфар, параду,
Тільки ми лишились знов
Від усіх позаду.
МИНУЛОСЯ
Пожалівся кум кумі
На нещасну долю,
Що просиджує в тюрмі
Він життя і волю.
Що примушують його
Їсти рідку кашу
Та виносити щодня
Тюремну парашу.
Часто згадував в листі,
Як колись бувало,
І часи були не ті –
Їв і хліб, і сало.
До державного майна
Злегка прикладався.
Хоч авто іще нема,
Зате збудувався.
В ресторани заходжав,
Гуляв на дурницю
І, як бачите, попав
Прямо у в'язницю.
Тут замолює гріхи,
Свої грязні вчинки
Та жаліє, що таки
Не купив машинки.
Ще немало є таких,
Що "уміють жити",
Та з законами вони
Не хочуть дружити.
Що не так, як слід, лежить
Піднімуть відразу.
І непросто лікувати
Нам оцю заразу.
Скільки вовка не годуй,
Не клади у пащу –
Він очима сатани
Дивиться на хащу.
ПЕРСПЕКТИВА
Написали у "Волині"
Поради хороші,
Як надійно зберігати
І ховати гроші.
Щоб злодюга не поцупив
Нашої зарплати,
Щоби зайвої мороки
Ніколи не мати.
То ж спасибі за поради,
Що тут і казати,
Тільки краще підказати б,
Де ж ті гроші взяти?
За півроку нам зарплати
Ще не заплатили,
А прожить на обіцянки
Вже немає сили.
Жебраками нині стали
Молоді і літні,
Та й злодії в такім разі
Стали безробітні.
В гаманці нам, окрім вітру,
Нічого покласти.
То ж злодіям цього вітру
Нема сенсу й красти!
І якщо таку держава
Творить благочинність,
Відімруть у нас назавжди
Рекет і злочинність!
ДО СЛУЖБИ ЗНАЙОМСТВ
Надіслала одна краля
В радіо послання,
Що не-може далі жити
Без мужа й кохання.
Що струнка, хазяйновита,
Гарненька собою
І готова покінчити
Навік з самотою.
Що не склалась її доля
З першим чоловіком,
Що і з другим розлучилась
Тепер вже навіки.
До послання дописала
Ще й такі рядочки:
«Є у мене при бабусі
Синок і дві дочки.
Як погодиться хто-небудь
Татком для них стати,
Того буду до могили
Безтямно кохати.
Тільки, щоб був непитущий,
Стрункий та вродливий.
Гарантую, що зі мною
Буде вік щасливий.
Я не проти покохати
Навіть рекетира,
Лиш би мав він іномарку
І була квартира.
Щоб у нього, як говорять,
Валюта водилась.
Я б до нього переїхать
Без вагань згодилась.
Ми не мали б в своїй долі
Вже жодної клякси.
Тільки б щастям любувались
І лічили б «бакси».
А щоб більше чоловіку
Щастя й долі дати,
Я могла б сидіти вдома.
І не працювати.
То ж коли такий знайдеться
Й зможе покохати,
Я прошу мені негайно
Про це написати.
До конверта, як напише,
Може картку впхнути.
Обіцяю при потребі
Назад повернути.
А засуджених та п'яниць,
Щоб надій не мати,
Я прошу листів не слати
І не турбувати».
ГОВОРИЛИ-БАЛАКАЛИ
Говорили, балакали
Про ціни стабільні,
А вони давно вже стали
Майже на все вільні.
Вільні стали і ми з вами
Від грошей, зарплати,
І на те, що компенсують,
Нічого купляти.
Говорили. Обіцяли:
Як піднімем ціни –
Завалимо товарами
Усі магазини,
Щоб на базах від товарів
Стіни не ломилися.
Та підняли, а прилавки
Пустими лишилися.
Правда, дещо в магазинах
Все-таки з'являється,
А купити ми не можем,
Бо ціни кусаються.
Обіцяли не підносить
Ціни на продукти,
Тепер купиш на зарплату
Лиш з трьох пальців фрукти.
Можна було і раніше
Все прорахувати,
Щоб нечесних обіцянок
Людям не давати.
Та сказати щиру правду
Прямо і відверто,
Що за цінами новими
Будуть втричі дерти.
А щоб краще одягнутись
Чи на ноги взути,
Треба буде, люди, мати
Тільки інвалюту.
Але де ж її набрати –
Чи ж ви зовсім п'яні?
Нам в зарплату видаються
Рублі дерев'яні!
За які тепер не купиш
Ні стола, ні ліжка.
Ось така у цьому році.
Квітнева усмішка!
НАДІЯ НА БОГА
Зажурилися старенькі:
Як на світі жити?
Бо на пенсію нічого
Не можна купити.
Подорожчав хліб, сметана,
Молоко, олія...
І так кожен день зникає
На краще надія.
А закони про їх захист
Все нові приймають,
Хоч від них пенсіонери
Нічого не мають.
Зросли пенсії удвоє,
Ціни – у десяток.
І чого тут хвилюватись? –
Навели порядок!
А витрати на послуги,
Воду, газ квартири
Та на лампу Іллічеву –
Більш, ніж у чотири.
То ж старенькі ще бідніші
Кожен раз ставали,
Коли їх ось так "дбайливо"
Всі соц захищали.
Правда, нічого гнівити
Ні владу, ні Бога –
Стала легшою до дачі
Кожному дорога.
Ось скажіть мені, будь-ласка:
Коли ви так жили,
Щоб, як кажуть, на "фазенду"
У таксі возили?
Хоч лиш тільки трафаретку
На "таксі" змінили,
Щоб за неї тридцять тисяч
З пенсії платили.
А вже як на тій "фазенді" –
Бог один лиш знає...
То ж не даром кажуть: кожен
Сам себе спасає.
Так все довшає стареньким
До щастя дорога.
І лишається надія
На себе, й на Бога.
А як хочете відчути
Найбільшу турботу,
То влаштуйтесь, мої любі,
Ще раз на роботу.
МОЛИТВА ПЕНСІОНЕРА
Підкажи, Верховна Радо,
Як на світі жити
Коли навіть за квартиру
Нічим заплатити?
А коли і хто придумав,
До смерті не взнаю,
Щоб компослуги платити
Тим чого не маю?
Бо вже пенсія для мене,
Мов з ями драбина,
Коли варті стільки нині
Кефір та хлібина.
Коли бачу сновидіння
Божевільні часом:
Ніби жінка наварила
Баняк супу з м'ясом.
Ніби я купив учора
Чоботи хороші,
А насправді я не маю
Навіть на галоші.
Як в аптеці заплатити
За ліки й пілюлі,
Коли маю і на їжу
Тільки змаком дулі?
А щоб тобі написати
Та відвести душу,
За конверта більш півгривні
Заплатити мушу.
Можеш також відповісти,
Коли є бажання,
То ж яка тепер для мене
Межа виживання?
|