Іван Курченко, вірші. 8.02.2011 р.
***
Мелодії обірвана струна,
Як зойк, упала серед ночі.
І знову спокою нема
Та марно сну чекають очі.
Думками бродиш по стежках,
Якими нас життя водило.
А серце б'ється, наче птах,
І опускається безкрило.
Та лиш настане новий день,
Роси засяє позолота,
Ти знову ждеш нових пісень,
І знову ладиться робота.
Нема у відчаї життя,
В химері дум немає щастя:
До нас приходить каяття,
Як у Великодні причастя.
28.04.2002 р.
***
Клен захитався і завмер
На хвилях стомленого вітру,
А дощ, мов пальцями, розтер
Дня недовершену палітру.
Кудлаті хмари розбрелись,
І світле небо оголилось.
Таке бувало і колись,
А нині знову повторилось.
Так і печаль. Пригне униз,
Надію й радості заглушить
І наче вже немає сліз,
І ніби в горлі болем душить.
Таке в житті бува не раз,
Коли од відчаю і болю
Зіжметься серце не на час,
І проклинаєш власну долю.
Та плин надії й сподівань,
Немов рука, біду відводить –
На місце горя і страждань
Нове відродження приходить.
28.04.2002 р.
Я НЕ БУДУ...
Я не буду від страху хреститись
І лічити різницю в роках.
На любов свою буду молитись
І носити, як скарб, на руках.
Буду вдячний повік і без міри
За пробуджений щемин і біль,
За кохання, в яке я повірив,
За життя не загублену ціль.
За туман, що вкриває світанки,
За осяяну місяцем ніч,
За зорю, що зникає щоранку,
А зі мною була віч-на-віч.
За волошки і мак серед поля,
За мелодії вічних дібров.
Хай мені зачарована доля
Дарить віру, надію й любов.
***
Сумую я, коли тебе немає,
Радію з того, що ти поруч є.
Я так тебе відречено кохаю,
Що кожну мить шепчу ім'я твоє.
З тобою розмовляю наодинці,
Ночами сняться очі голубі.
Я доброту збираю по краплинці,
Щоб все, що маю, дарувать тобі.
За це я нагороди не чекаю
Й не сподіваюсь на твою любов,
Бо я ні прав, ані надій не маю.
Лише б тебе стрічати знов і знов.
На осуди готовий і на муки,
На біль душі і вічні каяття,
Бо серце я кладу у твої руки
Йому ж назад немає вороття.
З тобою ніби небо голубіше,
Стає світліша зоряна блакить,
І на душі неначе веселіше:
Вона тоді не плаче й не болить.
18.01.2004 р.
***
Твоє ім'я так мелодійно
Звучить у пам'яті моїй,
А я кохаю безнадійно –
Ніколи я не буду твій.
Твої такі блакитні очі
Немов пронизують наскрізь,
Вони зі мною дні і ночі,
Я в них закоханий до сліз.
А руки - крила лебедині –
Неначе кличуть у політ.
Я знаю, що вони не винні
У тім, що мій змінили світ.
Вуаллю шовкове волосся
Тобі спадає на чоло,
Мов повні зернами колосся..
І все це казкою було.
ЖУРАВЛІ
Дивились ми,
Як в небі журавлі
Вели танок
На дачному масиві
І нам вони
Здавалися з землі
Такі веселі
І такі щасливі.
Їх, ніби в коло,
Шикував вожак,
А потім знов
Збирав досередини,
І всім тоді
Вбачалось, ніби так
Він малював
Чаруючі картини.
А згодом
Ще кружляння мовчазне
Без руху крил,
У планерному леті.
Та щось було
У цьому і сумне,
Що нас єднало
На одній планеті.
На мить клубком
Злетілися вони,
І знов розсипалися
Променями в небо,
Прощаючись
З цим краєм до весни,
А нам здавалось,
Ніби так і треба.
БЕРІЗКИ
Дві берізки біля річки
Розпустили віти-стрічки,
Тихо шепчуть між собою
Над холодною водою.
Вітер їхні гладить коси,
Що обмили ранні роси,
Заплітає у косички
Золотого віття стрічки.
А під сонцем на просторі
Стали сестри білокорі,
Стан стрункий, немов дівочий,
Теж милує наші очі.
І на осінь рано-вранці
Закружляли, ніби в танці,
Опадаючі листочки,
Що стелились на горбочки.
В них тепер одна турбота:
Щоб осіння позолота
На просторах не гуляла –
Землю щедро покривала.
НЕ ЗАБУВАЙ
Коли у поле вийдеш на світанку
І вмочиш ноги в ранішню росу,
Тоді побачиш, як зоря щоранку
Вплітає промінь в золоту косу.
Коли побачиш, як тумани сиві
Вкривають ріки, доли і поля,
Тоді і миті проживеш щасливі
І стане ще ріднішою земля.
Земля, яка дала життя і сили,
Якою босоніж колись пройшов,
Де ніжні руки матері носили,
І де своє кохання ти знайшов.
Де тепле сонце золотило роси,
І вітер тихо дихав у лице,
Де ніжно пахли м'ятою покоси.
Не забувай подякувать за це.
ВЕЧІР
Здригнувся промінь і погас.
Небеснеє світило,
Скінчивши день,
Спочити уляглось.
Та знов для мене
Ніби погасило
Все те,
Що так казково почалось.
На землю тихий
Присмерк опустився,
Туман покрив
На річці комиші
А світ неначе знов
Переродився -
Пустинно стало:
Поряд - ні душі.
А думалось,
Що відблиски заходу
Мене зігріють
Променем своїм.
Та нічого винити
В тім природу.
І говорю я їй:
Спасибі і на тім.
ПЕРЕДВЕСЕННЯ
Ще стоять мої друзі мовчазно:
І берези, і сосни, й дуби;
Бо прийшов я до них передчасно,
Ще нема весняної пори.
Все навколо таке без'язике
Спить, немов в летаргічному сні.
Лісові не вернулись музики,
Що так любі й жадані мені.
Ось дуби у глибокій задумі
Тихо думають думи свої,
Як над ними кували зозулі
І гніздились на них солов'ї
Кучеряві і вічнозелені
Сосни гінко до неба звелись
І лишилися, ніби веселі
Та безжурні й тепер, як колись.
А стрункі білокорі берези
Коси-віти спустили униз
І колишуться, наче терези,
Наливаючись соком для сліз.
Лиш сережками вбралась ліщина,
Вже чекаючи ранню весну,
Невелика у тому провина:
Ще зима, а вже їй не до сну.
Тихий спокій, як тиха скорбота,
Поселився в гаю до весни.
Тільки дятла нелегка робота
Вже тривожить задумливі сни.
|