П`ятниця, 29-03-2024, 17:04
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5477
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Форма входу

Головна » 2010 » Листопад » 2 » Курченко Іван, вірші. 2.11.2010 р.
15:09
Курченко Іван, вірші. 2.11.2010 р.
Іван Курченко, вірші. 2.11.2010 р.
 
СПАСИБІ
 
Кажу тобі спасибі,
Рідна мово.
За те,
Що ти даєш мені слова,
Які в поезії
Єднаються для того,
Щоб в наших душах
Правда ожила.
 
Щоб міг повідати
Про зоряні світанки,
Пташиний спів
І вранішню росу,
Очей блакить,
Усмішку волинянки,
Та про її
Чаруючу красу.
 
Про мій народ,
Який прийшов до волі
Тернову шляхом
В довгій боротьбі.
Як хлібороб
Уже на власнім полі
Засіяв хліб не іншим,
А собі.
 
Щоб з слів твоїх
Народжувалась пісня,
І щоб вона
В серцях у нас жила,
Щоб доля квітла нині,
А не після
І радість в серці
Вічною була.
 
***
 
Вишиту сорочку
Дарувала мати
І просила сина
Завжди берегти.
Можна на чужині
Хату збудувати,
Але Батьківщину
Там не віднайти.
 
Можна на чужині
Жити і кохати
І своє, напевно,
Скрасити буття.
Тільки там немає
Батьківської хати,
Де ти народився
І почав життя.
 
Там гніздо на хаті
Не зів'є лелека,
Солов'ї співають
Не твоїх пісень,
Рідною не стане
Сторона далека,
Буде серце краять
Туга кожен день.
 
Кращої немає
Від землі святої.
Рідна Батьківщина –
Спокій і тепло.
У чужому краї
Не знайдені такої,
Як би не сутужно
Зараз не було.
 
ПОКЛОНИСЬ
 
Зустрів я в лісі кинуту оселю,
І дивний смуток душу огортав,
Коли гачок, приладнаний на стелю,
Мені мою колиску нагадав.
 
Селянська піч і лава біля печі,
Під нею лялька зламана без ніг.
Колись тут сина батько брав за плечі,
Щоб той сміливо подолав поріг.
 
Три яблуні, посаджені дбайливо,
Калина, вишні, груші, виноград,
А край дороги - здичавіла слива
Й старі порічки, висаджені в ряд.
 
Трухлявий тин схилився коло хати,
Лапатий хрін кропивою заріс,
Великий кущ немолодої м'яти
Густою тінню накриває ліс.
 
Людське життя тут рахувало роки,
Було кохання і, мабуть, печаль,
Тут хтось зробив свої найперші кроки,
Вдихав повітря чисте, як кришталь.
 
Бузковий кущ у вікна заглядає,
Метелик тихо дихає крильми,
Й здається, краю кращого немає!
В раю такому виросли і ми.
 
Не знаю я, хто жив у тій хатині,
Чиї дороги звідси почались.
Та хто б не був, і де живеш ти нині –
Оселі тій доземно поклонись.
 
МАТЕРІ
 
Мені сьогодні знов приснилась мати
З усмішкою веселою весни.
І ось ніяк не можу подолати
Бажання знову бачити ті сни.
 
У сні я бачив, як вона руками
Мою голівку гладила щомить,
А очі наливалися сльозами,
Коли питала: Що тобі болить?
 
А я горнувся до тепла живого,
До матері схвильованих грудей.
І вже тоді здавалося нікого
Нема рідніш серед усіх людей.
 
Вона мою подушку поправляла,
Горнула в ковдру крихітне тільце,
За сон свій цілі ночі забувала,
І я їй серцем дякував за це.
 
І ось тепер, уже за стільки років,
Коли життя промчало, наче в сні,
Забуть не можу материних кроків,
Що і донині чуються мені.
 
Та після снів лишаюся з думками,
Мене незмінно мучить каяття:
Чи все зробив я для своєї мами
За те, що та дала мені життя.
 
Чи був тим сином, що чекала мати,
Чи матері надії не зганьбив,
Чи зміг життя дороги подолати
Й на них душі своєї не згубив?
 
УРОКИ КРУТІВ
 
Знов дихнули скорботою Крути,
Знову пам'ять серця обпекла,
Бо не можна ніколи забути,
Як юнацька тут кров протекла.
 
Як за рідну свою Батьківщину
Піднялися безвусі стрільці,
Як відправили їх в домовину
Муравйова жорстокі бійці.
 
Може, люди тепер запитають:
Чом не армія, чом юнаки?
Чвари й розбрати нам заважають
І розводять у різні боки.
 
Ми й тепер не навчились єднатись,
Коли наша держава в біді,
Щоб в єдинім пориві піднятись
Й не загинути так, як тоді.
 
Доки будемо жебракувати
Та губити і гідність, і честь?
Чи не вміємо ми працювати?
Чи зарадить добро нам чиєсь?
 
Скільки можем плекати надії,
Що нарешті настане той час?
І щоденно не будуть злодії
Обкрадати державу і нас.
 
ДЗВІН ЧОРНОБИЛЯ
 
Пекучий біль. Сльоза туманить очі.
Душа в печалі крається навпіл.
Безрадісно спливають дні і ночі,
Безсило руки падають на стіл.
 
Біда, що сталась ранньою весною,
Мільйони доль без жалю розп'яла.
З'єднала з болем, з тугою німою,
В людей навік майбутнє відняла.
 
Де не одне родилось покоління
І стоптана дорога не одна,
Родинне рвать доводиться коріння
І чашу горя випити до дна.
 
Тривожний дзвін Чорнобиля лунає.
І гонить від оплаканих осель,
В яких віднині вже життя немає:
Полісся стало зоною пустель.
 
Де взяти сліз, щоб виплакати горе?
Як матері розрадити дітей?
Не вичерпати біль, як і безмежне море
Чорнобилем знедолених людей.
 
Нехай той дзвін навік запам'ятають
Ті хто прийшов на Землю для життя,
Бо мертві до живих не повертають,
І в смерті до життя немає вороття.
 
***
 
Жорстокий світ і навколо пітьма...
Душа обвита, мов колючим дротом,
І ніби світла на Землі нема,
І вже себе вважаєш ідіотом.
 
Уже не віриш людям і собі,
В душі не залишилося святого
Нічого я не дам уже й тобі,
Бо взяти і собі нема нічого.
 
Навколо бруд, ненависть і брехня.
Куди не кинеш незрадливим оком,
Скрізь холоду байдужість, як броня,
Яку не обійдеш звичайним кроком.
 
Екрани, наче жерлами гармат,
Плюють нам в душі гіркоту й нудоту,
Яка здається схожою на мат,
А декому за службу і роботу.
27.05.1999 р.
 
ПОЕТОВІ
 
Для чого жив або живеш на світі?
Питай себе щоденно і завжди,
Та перед совістю своєю будь в отвіті,
А без цього визнання і не жди
 
Себе не величай і не сміти словами,
Душею не криви і серцю не бреши
Не сій розброду між людьми і нами
І тільки правду про життя пиши.
 
Нехай поезія зігріє змерзлу душу,
І серця біль розділиться навпіл,
А я про це казати завжди мушу,
Бо й нічого всідатися за стіл.
 
Не смій даремно списувать папери,
Творити непотрібній словобруд,
А краще щільно зачинити двері,
Щоб не дурити словом чесний люд.
 
Не розсипай надумані щедроти,
Не видавай ненависть за любов.
Бо краще вже не розкривати рота,
Щоб мовити неправду знов і знов.
 
О ЛІТА...
 
О літа, о літа!
Як ви швидко минулись...
І вже сила не та,
І вже плечі зігнулись.
 
Наче й зовсім не жив,
А життя пролетіло.
Всіх доріг не сходив,
Не завершив і діло.
 
А пора підійшла
Рахувати здобуток,
Та чому ж це душа
Повертає на смуток?
 
Мов на світі на цім
Не лишаю нічого,
Мов не вдячний усім
І не знаю нікого.
 
До людей, як завжди,
Моє серце летіло.
І немає біди,
Щоб воно не боліло.
 
То ж навіщо той сум,
Коли треба радіти,
Що онуки ростуть
І вже виросли діти,
 
Що пройшов у житті
Шлях важкий і тернистий
І на цьому путі
Все ж залишився чистий.
18.05.1999 р.
 
ЛЕЛЕКИ
 
Я так хотів, щоб навесні лелека
Своє гніздо на хаті збудував,
І щоб до нього із країн далеких
Він кожен рік незмінно прилітав.
 
Про щастя мріяв, що несуть лелеки
Всім добрим дітям в рідний оберіг.
І хоч ті роки вже такі далекі,
Та я в душі навіки їх зберіг.
 
Дитячим мріям збутись не судилось.
Тому була причина не одна,
Бо чорна смерть лавиною котилась,
Та долі нам калічила війна.
 
А потім страшний голод в сорок сьомім,
Де люта смерть обійми розп'яла.
І танець свій смертельний в кожнім домі,
Як в тридцять третім, знов розпочала.
 
Та ось тепер, коли вже все далеко,
Коли дитинство бачу, ніби в сні,
Я кожен раз милуюсь, як лелеки
В мій рідний край вертають навесні.
Переглядів: 813 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2024
Безкоштовний хостинг uCoz