Іван Курченко, вірші. 21.12.2010 р.
САМОТНЯ
Нецілована, не голублена.
Так живе вже чимало літ,
Наче в світі для всіх загублена,
Мов калини опалий цвіт.
І струнка, і красива вродою,
Що не робить, - те до пуття.
Вже й натішилася свободою,
Та не склалось її життя.
Не робила чогось поганого,
Не ховала від всіх очей,
Та не стріла свого коханого,
Не відстояла з ним ночей.
Не ходила з коханим ранками,
Не мочила і ніг в росу,
Не верталася в дім світанками,
Не розплів він її косу.
Вже і подруги розгубилися
У сімейних своїх ділах,
А для неї вони лиш снилися
У тривожних коротких снах.
Скільки весен шуміло квітнями
Перестала тепер лічить.
Залишилася самотиною,
Тільки серце іще болить.
НІ! НЕ ТРЕБА ЛІЧИТИ ЛІТА
Ні! Не треба лічити літа
І не треба чавити душу:
Мов, вона вже тепер не та,
А її все ж терпіти мушу.
Скільки весен і зим пройшло...
Натерпілась вона досита...
Знала радість і знала зло,
І сльозами не раз умита.
На щедроти не мала меж,
Не раділа з біди чужої.
І тепер вже стомилась теж,
Хоч не стала навік святою.
То ж не треба лічить літа
І душі дорікати не треба
Лиш за те, що вона не та
І не втрапить у рай до неба.
НЕ ТРЕБА
Ні! Не треба! Не треба! Не треба!
У молитвах витати до неба
Та у Бога щоденно просити,
Щоб тебе допоміг розлюбити.
Ні! Не треба! Не треба! Не треба!
Дні і ночі звертатись до тебе
І ламати у відчаї руки,
Щоб звільнила від болю і муки.
Всім відома ціна цій свободі,
Про яку говорити вже й годі,
Бо як тільки кохання згасає,
То й життя навкруги завмирає.
Від кохання неспокій і болі,
Та від нього і щастя, і доля,
Бо усьому початок в коханні,
Як і кожного дня - у світанні.
То ж його не спішіте гасити,
Щоб на серці лиш камінь носити
Та втопити назавжди надію
На життя і на радісну мрію.
ХЛОПЕЦЬ ІЗ ВОЛИНІ
Хоч зустрілись ненароком –
Пам'ятаю і донині,
Що той хлопець синьоокий
Народився не Волині.
Хлопець з Лесиного краю,
Де верба і кущ калини.
Я й тепер його кохаю
І чекаю щохвилини.
Не кажи мені даремне
Про палке своє кохання,
Більше можуть розказати
Ніжний погляд і мовчання.
Хоч від мене ти далеко,
Знов і знов я повторяю:
Повернися, мов лелека,
Я у серця розпитаю.
За твою чарівну вроду,
Ясний світ твоїх очей
Я піду в вогонь і в воду
І не спатиму ночей.
Буду вік тебе кохати,
Що б там в світі не було,
І, як скарб, оберігати
Ніжних рук твоїх тепло.
СОН
О Боже мій!
Навіщо прокидаюсь
Коли у сні
Яз юністю стрічаюсь?!
Коли скінчилась
Гіркота чекання –
У сні я знов
Зустрів своє кохання!
Тобі до ніг –
Найкращі в світі квіти,
Щоб нам з тобою
Плакати, радіти,
Й лічити в небі зорі
На світанку.
То ж не зникай!
Побудь ще хоч доданку!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ...
Люблю тебе
Любов'ю неземною
Люблю...
Як сонця промінь навесні.
Твій світлий образ
Кожен час зі мною,
Ти в квітах ніжних
Бачишся мені.
Такої
Я не знала ще любові,
Коли душа
Співає й виграє,
Коли назавжди
Очі волошкові
В полон забрали
Все життя моє.
Тепер вже іншої
Я не чекаю долі.
Бажання це
Для мене не трагічне,
Коли свідомо
Я зрікаюсь волі,
Згодившись
На ув'язнення довічне.
Хай кожен день
В любовному полоні
Я проведу
Без смутку й каяття,
Хай ніжністю й теплом
Твої долоні
Навік зігріють
Все моє буття.
ТИ, МОВ ЗОРЯ
Ти, мов зоря,
Що падала край неба,
Моє життя
Осяяла на мить
І хоч тепла твого
Мені уже не треба,
Душа й тепер
Сумує і болить,
З тобою ми
Не розділили долі,
Не випили
В цілунках самоту.
І вже тепер,
Здавалося б, доволі
Надію ждать
І звати пустоту.
Не раз опало
Листя на тополі,
Не раз розцвів
І знов зів'яв бузок...
Вже стільки літ
Відлинуло поволі!
Та все ж не стерли
Спогадів-думок,
Які бентежать душу
Вечорами,
Немов потік,
Бурхливий навесні,
Змиваючи місточки,
Що нас єднали
Поміж нами,
В мріях і у сні.
***
Чому й тепер,
Хвилюючись, чекаю
І з трепетом
Вдивляюся у даль?
Чому й тепер
Я спокою не маю
І як клеймо,
Несу свою печаль?
Чому й тепер,
Вже через стільки років,
Коли спливло безслідно
Стільки літ,
Я не забув
Твоїх тендітних кроків,
Які вели мене
У той чарівний світ?
Летіли весни,
І минали зими,
Багато мрій пішло у небуття.
Та крок я свій
Завжди звіряю з ними,
Бо ти мені
Порадник і суддя.
Тобі не можу
Дарувати квіти,
На зустрічі
Надії не ношу.
У сім'ях наших
Підростають діти.
Тому й за все
Пробачення прошу.
НЕ ЗАПИТУЙ ...
Не запитуй, чого мовчу,
Не запитуй, від чого плачу,
Я до тебе в думках лечу
І у снах все частіше бачу.
Хоч роки за роками йдуть,
І душа у печаль закута,
Я не можу тебе забуть,
Розірвати страждання пута.
Я собі говорив не раз:
Досить! Треба про все забути!
Але знову приходить час,
Що не можу без тебе бути.
Бо без тебе і світ погас,
І не сяють у небі зорі,
Що колись поєднали нас,
Як єднаються хвилі в морі.
Буду вічно тебе просить
Повернути мені надію
І за це на руках носить
Доти, поки носити вмію.
***
Відбулось, відійшло,
Від боліло,
Відцвіло вже давно,
Як бузок навесні,
І в далекі світи
Назавжди відлетіло,
Та до мене тепер
Повертає у сні.
Я стомився, повір,
Від журби і чекання,
Й виглядання тебе
Аж до болю в очах,
Від твого,
Що давно уже з гасло, кохання
Та держать цей тягар
На зболілих плечах.
Я не кличу тебе,
Не зову на підмогу,
Подаяння в любові
Собі не прошу.
Сам колись я обрав
Цю тернисту дорогу,
Як і сам цю печаль
Стільки років ношу.
|