Іван Курченко, вірші. 1.02.2011 р.
НЕ ЗАБУВ
Ти вчора знов
Зустрілася зі мною
І знову смуток
Душу огорнув.
Ми стільки літ
Не бачились з тобою –
Я ж разлюбить не зміг
І не забув.
Здавалось нам.
Що час загоїть рани,
Нові дороги
Викреслить життя.
Та все ж
Були пророки ми погані,
А нині мучить біль
І каяття.
Нам слід було
Зробити кілька кроків,
Щоб поєднати
Руки і серця.
І ось тепер
Вже через стільки років
Своїх страждань
Не бачимо кінця.
У кожного із нас
Неначе склались долі,
Та не для нас
Виспівує весна
Буянням трав
І жайворонком в полі,
Адже у нас
Дорога - не одна.
Я СПІЗНИВСЯ
Я спізнився
До твого порога,
Хоч до нього
Доля привела
Через роки смутку
І тривоги,
Не даючи радості
Й тепла.
Іноді,
Щоб спраглому напитись,
Треба важкі
Милі подолать.
Щоб мені
На тебе надивитись,
Треба з болем падать
І вставать.
І навіщо
Тій примхливій долі
Необхідно
Дорого платить,
Щоб душа наситилася
Волі,
Щоб радіти, плакать і любить?
Я БАЖАЮ ЗА КРАЩЕ ЗГОРІТИ...
Вже, здавалось, нічого не треба
Ні від Бога і ні від людей.
Я ж люблю Вас, як сонце, як небо,
Як стривоженість літніх ночей.
Вас кохаю і буду кохати,
Хоч у долі цього не прошу,
Та про те Вам не можу сказати,
Що давно вже у серці ношу.
Вам висловлюю щирі зізнання
І подяку за промінь тепла,
Що дала мені зірка кохання,
Хоч і душу спалила дотла.
Я бажаю за краще згоріти
На безжальнім любові вогні,
Ніж зів'яти букетом із квітів
На колючій холодній стерні.
До душі мені з спалахом грози,
А як вітер - так прямо в лице,
Неприховані радості сльози.
І найбільша Вам дяка за це.
МОВЧИ
Мовчи! Мовчи!
І не дивися в очі!
Душі моєї
Словом не печи!
Тепер тебе
Я слухати не хочу,
А ти хоч плач,
Хоч до небес кричи.
Мою любов
Ти попелом розвіяв,
Перекопав дороги
І стежки.
Ти ще зі мною був,
А вже про іншу мріяв,
Йдучи до зради
Підло навпрошки.
Святе кохання
Й радості світанки
Ти розтоптав
І кинув в небуття,
Мені на душу
Одягнув фіранки.
Тепер мені
Даруєш каяття?
Мені його,
Кажу тобі, не треба,
Схололу душу
Не зігріють жарти.
Від мене не чекай,
І не проси у неба
Кохання.
Ти його - не вартий.
***
Чи ти мене,
Чи я тебе покину,
Все ж нас залишить
Радість і любов,
Яку вели ми
Вперто до загину
І до життя вже
Не повернем знов.
Серця і душі наші
Скам'яніють,
Весняний цвіт
На вишнях опаде,
В ранковій тиші
Птахи заніміють,
А спокій наш
Назавжди пропаде.
І марно вже
Звертатися до Бога
З молитвами –
Усе перемінить,
Бо вистелена
Тернами дорога
Не виведе
У сонячну блакить.
Ні запізнілий жаль,
Ні жалоби на долю,
Ні вічний сум,
Ні стогін каяття
Не звільнять нас
Від самоти і болю
І будуть з нами вічно,
На життя.
***
Я сама відболію тобою, відплачу,
Залишусь перезрілою вишнею,
Але зради тобі не пробачу,
Не зігрію любов'ю колишньою.
Я не буду на тебе молитися,
Наче ти мені посланий Богом,
Як і я, міг і ти помолитися
І обійстям моїм, і порогом.
Не судилося нам бути парою,
По стежині одній ходити.
Наше сонце закрилося хмарою,
І нема вже про що говорити.
Не турбують мене каяття твої,
Не потрібні зізнання у вірності.
Ти без жалю убив почуття мої
І вважаєш - не втратив гідності.
***
Знову сад білим цвітом зацвів,
І у травах купається луг.
І пташиний зливається спів,
Наче музика лине навкруг.
Скільки раз так було навесні?
Скільки раз відцвітали сади?
Скільки літ тебе бачив у сні?
А тепер загубились сліди.
Промайнула в житті, наче птах,
І розвіялась, ніби туман,
Залишивши ім'я на устах
Чи на радість, а чи на обман.
29.04.2002 р.
***
Знову заквітчалась вишня білим цвітом,
Полилась над Бугом пісня солов'я
Знов весна-красуня зустрічає літо,
Тільки ти, лебідко, й досі не моя.
Наче птах безкрилий у думках літаю,
Жайворона піснею серденько дзвенить.
Скільки років марно я тебе чекаю,
А в душі неспокій... А вона болить...
Хоч би раз зустріти на дорозі долі,
Хоч би пам'ятати, як було колись,
Як червоні маки ми збирали в полі,
Тільки долі наші й досі не зійшлись.
Не для нас співають солов'ї за лугом,
Не для нас на сонці виграє роса!
Заросли травою і стежки над Бугом –
В пам'яті лишилась лиш твоя краса.
08.05.2002 р.
***
Чом так сумно хлюпоче ріка,
Коли все розквіта навкруги?
Наче в неї нелегка рука:
Роз'єднала вона береги.
Привий берег дала одному,
Лівий берег - даровано їй.
А навіщо? Ніяк не збагну,
Хоч життя все на ньому простій.
Роз'єднались і долі на них
Не на день, не на два - навіки,
Вже і біль, наче зовсім, притих,
Та рука не дістане руки.
Кожен має тепер берег свій
І на ньому лаштує життя.
А ріка ніби мовить: Не смій!
Будувати мости з каяття.
28.04.2002 р.
***
Чому верба так сумно нахилилась
Над тихим ставом біля осоки?
Чому дівчина знову зажурилась,
Схиливши голову до ніжної руки?
Вже вкотре вишні вбралися в намисто,
І в білім цвіті потопає сад.
А от в житті якось усе не вийшло,
І вже роки не повернуть назад.
Усе чомусь не поділила в часі
На зустрічі, побачення, любов:
Бо на відмінно вчилась в кожнім класі,
І те ж у ВУЗІ повторила знов.
А далі - вже робота, вже солідність.
І ось тепер якось без дискотек,
Бо нині там хазяйки - малолітні,
Яким у снах ще бачиться Артек.
Куди ж бо йти? До кого прихилитись?
І з ким самотність долі розділить,
Коли і друзі встигли розгубитись,
І знов, душа і ниє і болить.
Говорять так: усім своя дорога,
І що накреслено, того не відвести.
Та нічого надіятись на Бога:
Основу щастя твориш тільки Ти.
1.05.2002 р.
|