Іван Курченко, вірші. 15.03.2011 р.
СПІВЧУТЛИВИЙ
Пню жалілася бджола
На знущання долі,
Що нектару не знайшла
На квітковім полі.
Що кислотний дощ полив
На поля і луки
І життя перетворив
На страждання й муки.
Що багато із сестер
Від такої долі
Залишилися тепер
Мертвими на полі.
Що у вулики вона
Меду не приносить –
На квітках її сестер
Смерть косою косить.
Вислухав похмурий пень
Таку ситуацію
І сказав: - Без теревень!
Я - за хімізацію.
Звідки знать було бджолі.
Кажучи про жертви,
Що пеньок той у землі
Виявився мертвим.
ШТАНИ
Мчав Петро назад щосили,
Не згинаючи спини,
І все думав: пощастило –
Я купив собі штани!
Заплатив хоч і багато,
Та трагедії нема:
Заробляють мама й тато,
Я ж синок їх недарма.
А покупка гріла душу,
Радість в серці ожила.
Похвалитись всім я мушу:
В мене ж джинси! Ну й діла!
І коли прибіг додому
Та оглянув, що купив,
Які гроші за обнову,
Не торгуючись сплатив,
Враз затьмарилося небо,
Відчай ноги підкосив:
Дав дві сотні, це ж бо треба?!
За штани, що хтось зносив!
То ж даремно так пишався
Та без розуму радів.
Без грошей тепер зостався
Ще й до того - без штанів.
ПЕРЕСТАРАВСЯ
Вранці жінка спересердя
Пита чоловіка:
— Чому в тебе так побита
Та розпухла пика?
Чому ти такий зім'ятий,
Весь піджак в багнюці,
На штанах усюди плями,
Наче на гадюці?
Посинів розпухлий ніс,
Чуб мов розвалився.
Ти хоч трохи пам'ятаєш,
У кого напився?
Щось промимрив чоловік,
Взявшись за печінку,
Та від страху аж присів,
Глянувши на жінку.
- Ти питаєш, з ким оце...
Я напився вчора?
То ж кажу, що проводжав
В область ревізора.
МИЛЬНА БУЛЬКА
Летіла булька
В небі над землею
Та всім хвалилась
Участю своєю:
Що в леті тім
Простори пізнає
Та як вона
На сонці виграє.
І, мабуть, довго
Всім отак хвалилась,
Якби не сонце,
На якому грілась.
Коли ж воно
Сильніше припекло,
Враз булька лопнула –
І ніби й не було.
Мораль проста:
(Ну що тут говорити?)
Дарма себе
Не поспішай хвалити.
ДОЧЕКАЛИСЬ
Народилось на світ Божий
Дитятко маленьке
Та до того, ще й вдалося,
Як лялька, гарненьке.
Рада мати, радий тато,
Рада вся родина,
Що нарешті дочекались
Як квіточку сина.
Проспівали біля нього
Пісеньок немало
А хлоп'ятко, мов на дріжджах,
Росло, підростало...
Вже на батька, як на коня,
Почало сідати,
І від радості в долоні
Все плескала мати.
Ось прийшла пора до школи
Виряджати сина.
Знов радіють мама й тато,
Що росте дитина.
Пролетіли шкільні роки,
Мов одна хвилина,
І вже мають з атестатом
Дорослого сина.
Та синочок до науки
І праці не рветься,
Бо на шиї мами й тата
Без турбот живеться.
Він вже й випити охочий,
Добряче поїсти,
І не думає, що з батька
Пора давно злізти.
НЕ ЗБАГНУЛИ
Сперечаються щоденно
Старий зі старою:
В кого розуму є більше?
Аж топчуть ногою.
- Ти дивися, - каже баба, -
Яка я кмітлива
Ти хвалився, що розумний,
А я - обкрутила!
Та й тепер, чого таїтись,
Деру з тебе лика,
Хоч скажу: мені від цього
Користь невелика.
Старий сердиться ще дужче
На крикливу бабу:
- В тебе розуму не більше,
Ніж у курки ззаду!
В тебе, бачу, вже на старість
«Поїхала стріха»!
Та обоє не збагнули,
Що «поїзд поїхав»...
"ДЖЕНТЕЛЬМЕН УДАЧІ"
На базарі я побачив
Вже літню людину,
Що у відчаї гукала:
- Купіть цибулину!
Як не хочете цибулі –
Купіть капустину,
Бо без виручки цієї
Я, мабуть, загину!
Вже два місяці своєї
Пенсії не бачу,
А одержу сорок гривень –
То сміюсь і плачу.
Сміх від того, що таку
Пенсію я маю,
А як стану з неї жити,
То плачу й ридаю.
Все життя моє пішло
На ударну працю,
А на старість заробив
Із трьох пальців цяцю.
Заощадження мої,
Що збирав роками,
Всі держава відняла
Власними руками.
Став тепер я мимо волі
"Джентльмен удачі"
І торгую урожаєм,
Зібраним на дачі.
То ж із мізеру такого
Якось мушу жити,
Та ще всяк раз гривню двадцять
За "таксі" платити.
І, як бачите, тепер
До того дожився.
Що на старості років
Жебраком лишився.
ЩО Б ТО БУЛО
Стало дуже модним нині
Про село співати,
Де калина біля плота
І старенька мати,
Де цибуля, огірочки,
Помідори спілі,
Де росли сини і дочки,
А тепер при ділі.
До матусі тепер діти
Дорогу знаходять,
Як у неї на городі
Плоди гарні вродять.
То ж приїдуть
Десь під осінь,
Усе позбирають
І вже знову
На концертах
Про село співають:
«Як би жив я,
Що робив би,
Як усе оте було,
Якби раз, чи два
На місяць
Не поїхав у село?»
ЗБИВСЯ З РОЗУМУ
Ішов бовдур,
Натягнувши шкіряну панаму,
Та все згадував,
Нещасний,
Якусь таку маму.
А прохожа те почула
Та й до нього каже:
- Може, хтось
Тобі до неї
Дорогу покаже?
Може, ти оце, синочку,
Із розуму збився
І забув тепер вже,
Дурню,
Як на світ з'явився?
Якби знала твоя мати,
Яка ти потвора,
Ти б на світ
Не народився
Ні тепер, Ні вчора.
ПЕРЕХВАЛИЛАСЬ
Нахилилась над водою
Верба кучерява
Та й сказала сама собі:
- Яка ж я роззява!
Чого мені тут стояти,
Дивитись на воду,
Коли мені дано Богом
Отакую вроду?
Чи не краще було б нині
Жити серед лісу,
Дубкам голови крутити
Ще й слати до біса?
Я косою зачарую
Кожну з дуба гілку,
Якщо тільки притулюся
Чи схилю голівку.
Так сама собі вербичка
Кожен день хвалилась,
Та самотньою над ставом
Назавжди лишилась.
|