Іван Курченко, вірші. 15.02.2011 р.
НЕ ЗМІНЯЮ
Я збагнути ніяк не міг:
А для чого весною сніг,
Коли світ навкруги ожив
І з'явилася зелень нив?
І пташиний вже чути спів,
Хоч іще небагато слів
Є сьогодні в лісних музик,
Але я вже до нього звик.
Навіть дивно було б тепер,
Якби раптом цей спів завмер
І настало мовчання вмить –
Не хотілося б навіть жить.
То ж для чого той ніг мете?
Хай вже швидше весна іде,
Хай несе нам заряд життя –
Стане кращим тоді буття!
Я б зміняти весну не зміг
На увесь найбільший сніг!
Бо весна - то життя вінець,
А зима-то його кінець.
ВЕСНА
На кущ гірляндою
Розсілись горобці.
Уже минули
Тріскуни - морози,
Вже став теплішим
Промінь на руці,
І знов з бурульок
Покотились сльози.
Бубнявіють сережки
На кущах,
Нового дня
Подовшали хвилини,
Вже тане сніг
У весняних дощах,
Дерева знову
Випрямили спини.
Лиш перші кроки,
Наче крадькома,
Весна зробила
Тихо й безголосо.
Та все-таки
Ще сердиться зима
І на весну
Ще поглядає косо.
Зима не хоче
Повертать ключі,
Вона нічні
Ще бачить сновидіння:
Немов тепло
Лиш тільки на печі,
І що її
Незламні володіння.
Багато ще
Засніжених доріг,
До теплих днів
Ще ніби-то далеко.
Та все ж весна
Ступила на поріг,
І скоро знов
Повернуться лелеки.
***
Я таких давно не бачив хмар,
Що висять у небі нерухомо.
Ніби все здавалося відоме,
А очей не відвести від чар!
Небо синьо-синьо-голубе,
А хмаринки волохато-білі,
І такі здались мені несмілі,
Що й не зможуть захистить себе.
Та дихнув легенький вітерець,
І вони, мов лебедині крила,
Підняли розгорнуті вітрила
Й поплили по небу навпростець.
На хмаринки задивився я
І позаздрив їхній безтурботі:
Їм не треба бути на роботі
І для них незнане каяття.
СІЧЕНЬ
З снігуркою навідався в оселі
І з новим роком щиро привітав,
Приніс свята для дітвори веселі,
В свої обійми ріки закував.
Убрав ялинку в іграшки яскраві,
На вулицях колядників провів,
Понавівав замети кучеряві,
І знов притих, немов осиротів.
Вдягнув дерева в снігові одежі,
З води бурулькам доточив кінців,
Загнав під стріхи табуни веселі
Скуйовджених вертлявих горобців.
Усе замерло наче у чеканні
В природі довгожданих перемін
Та все-таки край ночі на світанні
Вже чується природи передзвін.
ЛЮТИЙ
Лютий місяць ще з дитинства
Кожен добре знає.
В що одягнений чи взутий
Кожного питає.
Залютує морозами,
Віхола повіє
І здається, що на краще
Вже нема надії.
Але сонечко пригріє,
Промінчик заскаче –
І вже лютий, як дитина,
Вередливо плаче.
Його сльози закапають
І з дерев, і з стріхи,
А він усе вередує
І не має втіхи.
Та нарешті, розсердившись,
Знов морозом вдарить,
Ніби свою сестру-весну
Відчайдушно сварить.
Бо не хоче естафету
Їй віддати рано,
Бо без снігу і морозу
І йому погано.
БЕРЕЗЕНЬ
Зима поволі вже здає редути
І снігові фортеці розтають.
Мороз гадає: бути чи не бути;
Коли струмочки хоровод ведуть.
Ще віхола то тут, то там повіє,
То морозець когось щипне за ніс,
Та сонечко лише сильніш пригріє,
І все стає, немов наперекіс.
То березень приміряє корону,
То лютий знов снігами замете,
Та враз на віти зажене ворони
І все-таки тепер уже не те.
Вже соком набираються берези,
І котики приладжує верба,
А день до себе нахил я терези,
Скорочуються ночі і журба.
Все веселіш видзвонює синичка
І скрипочка вівсянки виграє,
На пагорбах пробилася травичка.
Ось так весна уже бере своє!
І березень початок всьому цьому,
Хоч до тепла і довго, і далеко,
Та знову повертаються додому
В сорочках білих красені лелеки.
КВІТЕНЬ
Знову квітень цілує весну,
І сережками вбралась ліщина.
Вже і вільхам тепер не до сну,
Бо настала весняна година.
Плаче соком береза і клен,
Шепче з вітром трава на горбочку.
І кружляють лелеки ген-ген,
Наче вбрані у білу сорочку.
Оживає зажурений ліс
Від пташиного співу і лету,
І кропива, нехай її біс! –
Знов під тином взяла естафету.
На деревах набухли буруньки,
Життєдайного випивши соку,
Закружляли на сонці жуки
І забули про земні турботи.
Вже закумкали томно жаби
У багатоголосому хорі,
Не показують й верби журби,
Що схилилися знов у покорі.
Наче стала яснішою синь,
Яскравішою зір позолота.
Та щоденно коротшає тінь
І все довшає в полі робота.
ТРАВЕНЬ
Травневі зранку
Забриніли роси,
В зелене листя
Одяглась Земля,
І цвіт в гілля вплітається,
Як в коси.
Пташиний спів
Вже чується здаля.
Лунає в небі
Перша громовиця,
Рясним дощем
Вмиваючи поля,
А хліборобу
Вже давно не спиться -
Дбайливих рук
Заждалася земля.
Гудінням бджіл
І цвітом яблуневим
Вінчає весни
Травень кожен рік.
Безмежжям квіт
І килимом зеленим
Усім нам щедро
Стелиться до ніг.
ЧЕРВЕНЬ
Буянням трав
І розмаїттям квітів,
Янтарним медом,
Запахом суниць
Нам червень відкриває
Щедре літо
Яскравим в небі
Спалахом зірниць.
Волошками і маками
У житі,
І дзвоном кіс,
Що лине на зорі,
Приходять червня
Неповторні миті
В усіх оселях,
В кожному дворі.
З туманами
І з росяним світанком,
З п'янким і ніжним
Запахом дібров
Приходить літо
У червневі ранки,
Даруючи нам радість
І любов.
ЛИПЕНЬ
Духмяним медом, різнобав'ям цвіту,
Спекотним сонцем, грозовим дощем
Приходить липень маківкою літа,
Грибком рожевим під густим кущем.
Рум'янить боки яблукам і грушам,
Суниці розсипає поміж трав,
Усе швиденько від дощу просушить,
Хоч ще недавно щедро поливав.
У коси вишень уплете рубіни,
Підсиніть очі ягодам чорниць,
Вбере бурштином віти горобини,
Розсипле в небі золото зірниць.
Огорне трави в ніжну позолоту,
Важкі пшениці схилить колоски,
Птахам і звірям віднайде роботу,
Розбудить води тихої ріки.
Заллє червоним помідори й перці,
Одягне липи у медовий цвіт.
І стане мило й радісно на серці,
Що бачимо ми цей чарівний світ.
|