Іван Курченко, вірші. 14.12.2010 р.
***
Настала тиша... Ніби й не було
Навколо мене лементу і гаму.
Та все якось раптово відійшло,
Неначе в ніч вертаючи ту саму.
Коли мені здавалося - вже сплю,
Вже ніби сон затулює зіниці
І ніби знову в небі нальоту
Я власноруч запалюю зірниці,
Щоб кожному стежину освітить
І помацки дороги не шукати,
Щоб світлу долю щастям освятить
І дати те, чого бажала мати.
Щоб бачити у людях лиш добро
І зла в душ. ніколи не носити,
Щоб жити в світі радісно було
І мудрості у Бога не просити.
ЗЕЛЕНСВЯТО
Святкових днів, в календарі багато,
Та наймилішим, згадую, було
З дитинства незабуте зеленсвято
І щедро вбране в зелені село.
Стрункі берізки й липи біля плота,
Гілля і квіти біля образів,
Напередодні радісні турботи
І метене подвір'я п'ять разів.
Духмяний запах свіжої лепехи
До кожного доносився здаля,
В сорочки білі вдягнені лелеки,
В ранкових росах вимита земля.
Проміння сонця золотило трави,
Збиралися корови на вигін,
Мелодію величної октави
Для всіх виводив малиновий дзвін.
Ласкала душу радісна обнова:
З весни у літо переходять дні,
Мов переходить щедрості основа.
І на душі теплішало мені.
СОЛОВЕЙКО
У вербах, що над Бугом розляглись,
Співучий соловейко поселився,
І відтіля пісні його лились,
А я на нього заздрісно дивився.
Він то голівку вгору підіймав,
То в сторону розводив крила,
То ніби знов на хвильку замовкав,
Поки луна від голосу ходила.
Прослухавши мелодію свою,
Він знову брав такі високі ноти!..
А берег той, де нині я стою,
Для нього - місце творчої роботи.
Мелодія творилась не для всіх
І співана - лише для однієї...
Вона у інших викликала б сміх,
А я, як завжди, рахував своєю.
Спів соловейка в душу западав,
Від нього наче виростали крила.
Свою тоді я юність пригадав,
Яка колись у ті пісні водила.
***
Якось мені приснилося село
І в білім цвіті вишня біля хати.
Де все неначе наяву було:
Мій рідний, а біля нього мати....
Її ласкаві очі щовесни
Вдивлялися у простори далекі,
Чекаючи, що вернуться сини,
Як повертають з вирію лелеки.
Хмаринами спливають літні дні,
В хурделицях - сумні зимові ночі,
Та думи матері лишаються одні –
Щоби побачили дітей старечі очі.
Мов птахи, розлетілися вони
В краї неблизькі і в краї далекі.
І тільки сумно шепчуть ясени,
Де знову погніздилися лелеки.
04.03.2002 р.
ОЛЕКСАНДРУ БОБАКУ
з нагоди презентації першої збірки поезій
Чарівним словом, піснею дзвінкою
Невтомного музики - солов'я
До нас завжди приходить ось такою
Душею творена поезія твоя.
В ній ніжний спів заквітчаного поля,
П'янкі, як м'ята, запахи дібров.
Шляхи життя що дарувала доля,
Які в поезії проходиш знов і знов.
То ж хай душа вирує і співає
В мелодіях, що творяться пером,
А серце хай тобі не дозволяє,
Щоби поезія та стала ремеслом.
ОТЦЮ ВІКТОРУ
з нагоди презентації збірки поезій
У нього ніжне ставлення до слова,
Любов до ближнього - поезії основа.
В ній, мов проміння дивної планети,
Народжуються вірші і сонети.
В його поезії - ні плачу, ні зітхання,
Живе у ній лиш многоцвіт кохання.
Гріхів нема - немає й каяття,
В ній лиш велична музика життя.
Вік не шукає легкої дороги,
Бо до душі і бурі, і тривоги...
І завжди в пошуках лиш істини пізнанні
Для нього кредо - якість і знання.
Він не хапає те, що під ногами,
Не йде на компроміси з ворогами,
А новизну і глибину ідей,
Як скарб, несе він до простих людей.
Нехай душа його співає довгі роки,
Нехай в поезії твердими будуть кроки.
За це хай буде шана від людей,
А він в душі хай буде Прометей.
***
Без любові писать про кохання,
Як німому співати пісень,
Як сліпому стрічати світання.
Як вертати вже прожитий день.
Без любові писать про кохання,
Як руками збирати росу,
Щоб позбутися спраги и чекання,
Та непрошену вмити сльозу.
Без любові писать про кохання,
Як плечима держать горизонт,
Щоб продовжити сонця сіяння,
Щоби небо було ніби зонт.
Без любові писать про кохання,
Як у небо злетіти без крил,
Щоб робити бездумні кружляння,
І на землю упасти без сил.
ВОНА БУЛА МОЯ...
Здавалося, забув
Звільнився я від муки,
І стало знов життя
І легким, і простим.
Та тільки чому знов
Я бачу твої руки
І сумний погляд твій,
І тихий докір в нім?
Я знаю! доля нас
Вже розвела навіки
І сталось так: життя
У кожного своє.
Як знаю, рівчаки
Вже не напоять ріки,
Де висохла вода
Чи навіть не стає.
І що тебе мені
Не повернути знову,
Як на снігу повік
Трояндам не цвісти,
Що вже тепер
Я не зрадію слову,
Яке колись мені
Могла промовить ти.
Не радують мене
Ні роси в чистім полі,
Ні сяяння зірок, Ні пісня солов'я,
Бо хочеться кричать
Од відчаю і болю:
Верніть мені її,
Вона була моя!
НАВІЩО ШЛЕШ...
Навіщо шлеш
Мені свої привіти,
Навіщо будиш душу,
Що заснула,
Навіщо ти мені
Даруєш ніжні квіти,
Коли тебе я
Вже давно забула?
Навіщо шлеш
Мені свої вітання,
Навіщо згадуєш,
Як ми колись кохали?
Тонкі стеблини
Першого кохання
Тоді з тобою
Ми не врятували.
Тепер живемо,
Начебто два світи,
Одне про одного
Не відаєм, не знаєм,
У нас у кожного
Вже підростають діти.
Нащо життя свого
Ми сторінки гортаєм?
Для нас на них
Вже нічого читати,
Тепер у кожного –
Своя дорога:
Ти батько вже,
А я - дружина й мати.
Чи ж варто нам гнівити
Долю й Бога?
ТЕПЕР І Я...
Тепер і я
Перехворів тобою,
В душі останній
Спомин задушив,
Хоч стільки літ
Ходила ти зі мною
У снах, у мріях,
В різнотрав'ї нив.
З тобою
Я звіряв щоденно кроки,
Плекав надію,
Вірив в чудосвіт.
Та час минув ...
І відлетіли роки,
Неначе листя,
Зірване із віт.
Шуміли весни
Співом солов'їним,
Літа буяли
Грозовим дощем,
А я лишився
Щирим і наївним,
Не пам'ятаючи,
Що осінь за плечем.
Уже й зима
З'явилась на порозі,
Щоб остудити душу
Назавжди,
Щоб на важкій
В житті моїй дорозі
Твої навіки
Замести сліди.
|