Людмила Ковтунець, вірші. 25.06.2012 р.
Доріжка
Серпанком стелиться доріжка,
Де йшла малою навесні.
Там мама пісеньки співала,
Веселі й водночас сумні.
Вони летіли аж до неба,
В широкі скошені степи.
У край волинський і казковий,
Долаючи усі мости.
Дитинство, як ти промайнуло,
Тебе не вернеш вже назад.
Ти будеш в пам’яті лишатись
Як вічний, незабутній скарб.
Долать зі мною всі дороги,
Іти разом у дальню путь.
І попри різні перепони
Не зможу я тебе забуть.
Сідає сонце вже на захід,
І журавлі летять від нас.
Хоч непомітно, але швидко,
Іде той невгамовний час.
А сивина стелить волосся,
Та в пам’яті моїй завжди
Дитинство серця мого й краю –
Хочу вернутись я туди.
23.12.1999 р.
Мама вишивала
Нам мама долю вишивала
На полотнянім рушнику
В якому квіти цвіли рясно,
Немов у рідному садку.
Вкладала душу в кожний хрестик,
Просила долю у життя,
Щоб захищала вона завжди
Любов’ю й вірою дитя.
Мама вишивала рушничок на щастя:
Хрестик на кохання,
Хрестик – на любов.
Зігрівала серцем, чистою душею,
Клала візерунок знову і знов.
З віків прадавніх в нашім краї
Рушник – це вірність і добро,
Він оберіг усього дому,
Приносить радість і добро,
Цей витвір давнього мистецтва,
Під ноги стелять молодим.
І образи, і хату, дружбу –
Усе це прикрашають ним.
Хай цвітуть троянди,
Зеленіє листя,
На твоїй доріжці, на твоїм віку.
Знай, моя дитино, що найперше в світі
Ти повинна мати, лиш свою мету.
Рушничок на щастя вишила матуся.
У нього поклала зоряні світи,
Зірку-провідницю, стежку росянисту,
Яка буде гідно у життя вести.
28.12.1999 р.
Рідна хата
Стоїть у вишневім садочку
Та з почестю всіх зустріча.
Дітей із доріг виглядає,
Їм двері навстіж відчиня.
Старенька і згорблена наче,
Матуся щаслива й сумна.
Вона всі долає негоди
І час весь проводить сама.
Хато, моя рідна хато,
Голос минулих років.
Йду тебе вдаль я шукати,
Серед озер і полів.
Десь загубилась в тумані,
Посеред рідних країв.
Знай, що завжди будеш жити
Серед думок моїх й снів.
Вітер тебе не зламає,
Снігом зима не задме.
Твоє тепло рідна хато,
Час до дітей донесе.
Ось і знайшла – тихо входжу
Я на подвір’я своє.
Все тут до болю знайоме:
Он журавель воду п’є;
Знову рипнули сінешні двері –
Мама вийшла на довгий поріг
Зустрічати дітей з хлібом-сіллю
Із далеких та довгих доріг.
Хата тихо стояла в долині,
З ніжним жалем дивилась услід
Тим, хто їхав і йшов по дорозі,
Проводжала в незвіданий світ.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Я люблю тебе, рідне село!
Я люблю тебе, рідна хатино,
І дитинство моє, що пройшло.
04.02.2000 р.
Матуся
Святим і рідним є це слово,
Воно не губиться в віках.
Його дитина завжди бачить
У барвінкових, ніжних снах.
Це мама – рідна всім людина,
Яка веде дітей у світ.
І попри бурі і негоди
Долає прикрощі усі.
Хоч сивина криє волосся,
Та в пам’яті моїй завжди
Ота матуся на порозі;
Хочу вернутись я туди.
Моя колиско яворова,
Моя матусе дорога!
Такою тебе пам’ятаю
Я на усе своє життя,
Хоч мороз упав на коси,
Хоч усмішка в тебе не та,
Зате для мене ти найкраща
Й душею вічно молода.
16.03.2000 р.
***
Отам видніється стежина,
Де йшла малою кожен день.
Там серце плакало й співало
Дитячих, голосних пісень.
А мама з ніжним й теплим словом
Брала за руку і вела.
В степи широкі, мов казкові,
Поміж пшениці і жита.
Й казала: ”Це твій край, дитино,
Тут ти родилась і живеш
Першу любов свою зустрінеш
Знай: українкою ростеш.
Ось бачиш – поле неозоре,
Он бачиш – небо голубе.
Усе тут радісне, веселе,
Дзвінке, співуче і твоє”.
Барвінком стелиться стежина,
І роси котяться до ніг.
Зеленим килимом іскриться
Стежина серед всіх доріг.
Її ніколи не забуду,
Крізь роки гідно пронесу,
Бо думкою до неї лину,
Лише одну її люблю.
30.03.2000 р.
Мамина душа
Я дивлюся у мамину душу,
Й бачу відблиск її доброти.
Закарбовано тут так багато
Ласки, мудрості і теплоти.
Усе рідне, знайоме і близьке,
Яке добре відоме мені.
Бачу я наяву, а не в казці,
Не в далекім і райдужнім сні.
А душа в неї, наче колиска,
Як голубки і яблуні цвіт.
Ніби перша юнацька усмішка
І дитячий прихований сміх.
Мої губи шептали молитву.
Моє серце раділо в душі,
Що пишу лиш про рідну людину
І присвячую їй я вірші.
07.06.2000 р.
Дитинство
Де зеленочубі гори,
Там біжить дзвінкий струмок.
Я залишись наодинці
Серед снів своїх й думок.
Заплету у коси стрічку.
Заспіваю в тишині
І прислухаюсь до річки,
Яка шепче щось мені.
Десь удалеч пролетіли
Дні дитинства чарівні.
Казка мамина і пісня
Залишилася в душі.
Щезли мавки і зайчата,
Крокодили і вовки,
Відійшли в далекий спомин
Миті радісної гри.
Де зеленочубі гори,
Там лишилось все моє,
Ласкою зігріте й сонцем,
Радісне і голосне.
04.09.2000 р.
Колиска
На горобині колисала
Мене матуся кожен день.
І голосно мені співала
Дзвінких та радісних пісень.
- Оце твоя колиска, доню,
У ній – закладене добро:
Дві гілки цвіту із калини,
Щоб щастя у житті було.
А дно застелене травою –
Здоров’я додає і сну.
Подушка з білою габою,
Підкреслить ніжність і красу.
Колиска мого дитинства,
Думок моїх та мрій.
Колиска моєї долі,
Кохання, щастя і надій.
Та горобина дотепер
Колиску колиха на вітах.
У ній закладене життя:
Моє дитинство в ніжних квітах,
Веселка ніжності в хмарках,
І голос птахів стоголосий,
Старезний, сивий дідуган
Який ішов по травах босий.
Колиско краю і доріг,
Колиско серця і країни,
Колиско гордості і снів,
Дитинства мого й горобини.
15.09.2000 р.
***
Хто знайде ці рядки і прочитає,
Нехай згадає дівчину в вінку.
Рум’яні щічки і зелені очі,
Русяву, аж до поясу косу.
Так, це вона, заквітчана у квітах,
В ромашках білих, у своїм саду.
У голубому платті, наче літо,
Стріча спекотливу пору.
А скрізь усе цвіте і мріє,
Сміється весело й співа.
І серед квітів, трав зелених,
Стоїть замріяна вона.
Гортає пелюстки квіткові,
Й злітає в мріях в синю даль.
Розвіює свої тривоги,
І відганя від серця жаль.
Хто знайде дівчину подібну,
Заквітчану, в безмежжі трав,
Той скаже: «З нею зустрічався
Там, де квітки і чистий став».
28.05.2000 р.
***
В вінку та стрічками у косах,
Серед зелених буйних трав.
Поміж дубів зеленочубих
Мене ти в веснах зустрічав.
Заквітчана в безмежжя квітів,
Закохана у спів пташок.
Зігріта ласкою природи,
Роблю вперед рішучий крок.
І босоніж іду по травах,
По росах, весняних дощах.
Співаю пісню і злітаю
У небо, мов відважний птах.
Та вмить замріялась і тихо
Сиджу на березі струмка.
І думаю: звідкіль тече він,
Чом до сих пір не висиха?
В вінку та стрічками у косах,
Серед зелених буйних трав
Стою та згадую ту весну,
Коли мене ти тут стрічав.
26.07.2000 р.
***
По вранішнім тумані я лечу,
Кричу до тебе: ”Мамо, озирнися!”
А ти, ступивши в росу крижану
Чомусь на мить не хочеш зупинитись.
Ти знаєш, мамо, як цвітуть сади?
Чи чуєш, мамо, моє серце плаче.
Напевно, зранив хтось його таки –
Воно було, як сонечко гаряче.
Ідеш все далі в років сиву даль,
Мені тебе ніколи не догнати.
На серці туга, у душі печаль,
Біжу скоріше, щоб не відставати.
У сні я бачу лиш тебе одну,
То в радості, то у печалі.
Вернись до мене, я тебе все жду,
На тихім сонячнім причалі.
Ти знаєш, мамо, як шумить гілля,
Останнє листя з нього облітає?
Ти знаєш, що лише у снах,
Кохання й молодість вертає.
16.09.2002 р.
У садочку
У маминім садочку
Усе цвіте й буяє.
Шумить гіллям береза
І липа ронить цвіт,
А вишня доспіває,
Плодами пригощає.
Навколо тепло й свіжо
Який прекрасний світ!
О моя рідна Україно,
Твої сади, твої поля,
Ніколи зроду не покину,
Бо народилася тут я.
Чебрець стежину покриває
Вона веде кудись й веде.
У сад, де квіти зацвітають,
Бджола з котрих нектар бере.
У маминім садочку
Усе близьке і рідне,
Тут кожна квітка низько
Вклоняється мені.
Пташки немов у гаї
Під голосні октави,
Виводять ніжно й дзвінко
Свої нові пісні.
13.07.2001 р.
|