Валентина Чайковська, вірші. 30.07.2011 р.
ВНУЧЕЧКА
Ясочко кохана! Сонечко в віночку!
В віченьках смішинки дзюркотять струмочком.
Світять, кличуть, манять зіроньки яскраві,
Десь хлоп'я румянці позича в заграви.
Стелиться серпанком літечко під ніжки,
- Гей, стривай, кохане, підросту ще трішки.
Вмиються росою трави світанкові,
Ляже на долоні світ весь у обнові.
Посміх вуст пророчить вишеньками долю,
Пестить і голубить все навколо вволю.
Тане мить від ласки: будь же вік щаслива!
Світла і любові не мине хай диво!
ПОЛОН
Шалений стукіт в дверці,
Мов цокіт по бруківці...
Ввірвався вихор в серце
З очима чорнобривців.
І гріють, пестять, світять,
Палає мить барвисто.
Ми... поруч річка Прип'ять,
І небо чисте-чисте...
Ввійшла крізь Час і Простір
В єдиному пориві
Без дозволу у гості
Рясна кохання злива.
Чи варто щось казати?
Вуста-вогонь, долоні...
Геть знищені всі грати,
І лиш серця в полоні.
АНТОНІНІ СОЛОМ'ЯНЮК
Зоріє мить незвикле променисте,
Осяявши стрімких років політ.
Вже сімдесят... Веселкою барвисто
Проквітло літо, десь пішло у світ.
Наснага юні і весни жадання
Ген-ген, далеко, в полохливих снах.
В осінніх роздумах - прозрінь світання.
Літає мудрості благої птах.
Сягаючи до вищої блакиті,
В якій Душа, вся сповнена добра,
Дарує жменями (завжди відкриті),
Мов та калина - кетяги тепла.
Багатія серця гріє всіх, хто поряд.
Зі скромністю гучна хвала - врозліт.
Лише любов чомусь воложить погляд.
Не варто, рідна, рахувати літ.
НЕМОВ ПТАШЕНЯ
(присвячення м. Нововолинську)
Б'ється серце тривожно чомусь,
Тихо пам'ять крадеться, мов рись,
Божевільна, навіщо борюсь?
Не барись же, мій дух, не барись.
Виряджайся чимдуж у політ
В місце чистих юнацьких надій.
Не здолає жагу цілий світ,
Адже думи в путі вже... мерщій!
Притулюсь до калиноньки враз,
Щось вуркочучи, мов пташеня,
Що в гніздечко вернулось ще раз.
Ми ж бо з нею віддавна рідня.
ЛИСТОПАД
Заштопала осінь хмаринами синь.
У латах все небо, де оком не кинь.
Насвистує вітер високим фальцетом,
Роздмухує краплі дощу рикошетом.
Встеляє пожухлеє листя шляхи.
Кружляє, мов птахи, летить на дахи.
Закрила весь обрій з кришталю фіранка.
Гріхи і спокута... від ночі до ранку.
Пробилось крізь хмару проміння у світ,
Всміхнулась рум’янцем калинова віть.
Стоять хризантеми величні ретиво –
Стривайте, морози, не руште це диво!
КРАПЛИНИ КРОВІ НА ШЛЯХУ
Чи то дитя немудре є в забаві
З троянд безжурно рвало пелюстки?
Чи може вечір фарби взяв в заграви –
Розсипав іскрами по стежці залюбки?
Хіба ні те, ні інше, бо ридають,
Кричать в нестямі втрачених надій,
Краплини крові на шляху без краю –
Червоних вуст нестерпно-гострий біль...
Тремтить сльоза, пролита на пелюстку.
Стебло без квітів, мов душа в шипах.
Не бійся ран! Чи бачиш серця муку?
Зігрій того, чий вогник вмить зачах.
ЗАТАМУЮ В СЕРДЕНЬКУ КОХАННЯ
Нам з одних долонь води не пити
Із джерел з-проміж барвистих трав.
До світання в полі не блудити
В тім раю, що кожен змалку знав.
Знаю, любий, інша вже голубить
До нестями спраглії вуста.
Хто пізнав кохання, той не судить,
Від початку думка та пуста.
То чому ж тріпоче так долоня,
Що на мить при зустрічі торкнеш?
А серця розбурхані, мов коні,
Наполохані марою з веж.
Кожним стуком серця я з тобою,
Лину, наче ясочка в блакить,
Що очима пестить і без бою
Забира в полон... Спинись же, мить!
Затамую в серденьку кохання,
Посміхнусь безжурно, як колись.
В зореграї переллю жадання,
Про яке здогадується вись.
Не пізнавши - не відчуєш жалю.
А не спробуєш - хіба збагнеш?
Не побачивши в очах печалі,
Чи крилом з душі сльозу зметеш?
ТОРКАЮСЬ РОЗЛУКИ ДУМКАМИ
Слова, наче подих ранкової миті,
І пестять, і щирістю в серці бринять.
Мов розкіш волошок у спілому житі.
Від чого ж сльозини на віях блищать?
Блукає по думах непрошений смуток,
Неначе весняний легкий вітерець,
По дивній блакиті очей-незабудок,
Які промовляють коханням сердець.
Торкаюсь розлуки думками зі страхом.
Мовчи, мій коханий. Як серце тремтить,
Мов ясеня листя стривожене птахом,
Що в вирій із рідного краю летить.
ТАМ ЩЕ БРУКІВКА
Тріпоче серце. Що сказати?
В душі — шляхетна гідність дум.
І лине птахом дух крилатий
У Стрийський парк, долає сум.
Не в'яне в серці пам'ять-квіття,
Допоки, хоч одна душа,
Схиля чоло, віддавшись миті,
А дух до Львова поспіша:
В старий квартал (там ще бруківка...) –
І в серці юність ожива,
Гранітні леви з Личаківки
Вплітають в вірш своє "Овва".
І ЩАСТЯ СВІТЛА КРИХТА
Вплітає ніч сріблясту згадку в сон.
А може в дійсність блискавка шугнула?
Чи знаєш, любий, що таке "полон"
Через роки?.. Все серденьком відчула.
Ти, наче вихор, увірвавсь в життя,
Шаленим подихом війнув на плечі...
Чи збожеволіла, коханий, я,
Піддавшись шалу нинішньої втечі?
Заходить сонце в променях п'янких.
Розрад шукаю зболена душею,
І на сторінках білих та тонких
Зі слів складаю дивную камею.
Згадати все, забутись, як колись,
Піднятись в небо горлицею тихо
І сколихнути слізьми синю вись!
Кохання, сум і щастя світла крихта.
БАРВІНОК
Плюскоче ласка в снах блакитних,
Неначе зорі на леваді...
Ой, леле! В шатах оксамитних
Барвінок стелить мить розради.
Чи вісті пращурів далеких
Застигли в цих небесних квітах?
В селі клекочуть десь лелеки,
Печаль ховають в тепле літо.
|