Валентина Чайковська, вірші. 29.12.2011 р.
ПОЦІЛУНОК
Не морщ чола свого, коханий,
Всміхнись очима незабудок.
Чомусь плюскоче в них незнаний
І теплий, і таємний смуток.
Оддам рожевих мальв принаду
Тобі, соколику мій любий,
Жоржин яскравих серенаду –
Цілунком знайденої згуби.
Щоб спалах наших вуст і серця
Сягнув висот. Святе єднання!
Заглянь в очей моїх озерця –
Чи бачиш там вогонь кохання?
ЗАТАМУЮ В СЕРДЕНЬКУ КОХАННЯ
Нам з одних долонь води не пити
Із джерел з-проміж барвистих трав.
До світання в полі не блудити
В тім раю, що кожен змалку знав.
Знаю, любий, інша вже голубить
До нестями спраглії вуста.
Хто пізнав кохання, той не судить,
Від початку думка та пуста.
То чому ж тріпоче так долоня,
Що на мить при зустрічі торкнеш?
А серця розбурхані, мов коні,
Наполохані марою з веж?
Кожним стуком серця я з тобою,
Лину, наче ясочка в блакить,
Що очима пестить і без бою
Забира в полон... Спинись же, мить!
Затамую в серденьку кохання,
Посміхнусь безжурно, як колись.
В зореграї переллю жадання,
Про яке здогадується вись.
Не пізнавши - не відчуєш жалю.
А не спробуєш - хіба збагнеш?
Не побачивши в очах печалі,
Чи крилом з душі сльозу зметеш?
|