Світлана Бусел-Костюк, вірші. 7.04.2011 р.
***
Я з роду Буслів, із поліщуків,
І надзвичайно йменням цим горджуся.
Дідусь мій постоли лозові плів,
Любила пісню над усе моя бабуся.
Село чарівне звалося Кукли.
(Моя душа туди і досі рветься!)
Ми хоч і бідними, та гордими були.
Такими й залишаємось, здається...
***
Я спалюю себе сама щодня, щомить.
Мені за всіх нас, за людей, душа болить.
Як легко-ошукати нас, немов сліпих!
... І десять заповідей з вуст... летять до ніг...
***
Куди, скажіть-но, люди, нас несе?..
Все продаєм, купуємо усе.
Руїнами встеляємо свій шлях,
Витравлюючи доброту в серцях.
Стаємо схожими на роботів німих,
Все найдорожче кидаєм до ніг,
Все найсвятіше топчемо в багно.
Ще крок - і прірва. Все одно йдемо.
***
Яка вона невидима й страшна –
Байдужості холодної стіна!
У Києві продовжують
страйкувати шахтарі...
(Із засобів масової інформації)
***
Касками об асфальт
Стукають наші дні...
Якась безнадія закралась
В очі людей сумні.
Зароблене навіть випрошуєм,
Продаємось по світах...
Невже й Україну жебрачкою
Випустимо на шлях?!
***
Немає ангелів серед людей,
Нема й не буде.
Та головне - це знати, що ще є
Між нами люди.
|