Степан Борисюк, вірші. 12.04.2011 р.
***
Від старого села лиш крило залишилося чорне,
Вже чимало у Бузі* спливло за віками води,
Вона миє й донині натруджені камені-жорна,
І зотліли давно, як і пращурів кості, плоти.
Тут було два млини на широкому синьому плесі,
Вирувало життя на зелених оцих берегах.
І нуртує джерелами Равник*, де верби старезні,
І летять журавлі, як тоді, у ясних небесах.
Я присяду, зворушений, ніби минуле читаю,
Ще й босоніж піду по студеній ранковій росі.
То про долю сумну млинищанську знов чайка ридає,
Пам'ять болем сяйне у скупій чоловічій сльозі...
* Буг (Західний Буг) — назва річки. Походить від слова Бугай (Бик). Саме таким було зображення Даждьбога (Дайбога) — одного з найголовніших божеств наших пращурів. У «Слові о полку Ігоревім» давньоруський народ названо Дайбоговими онуками.
* Равник — скупчення великих джерел, що стікали до Західного Бугу. Походження назви, за історичними даними, сягає у ХVІ-ХVІІ століття. Джерело завжди оберігали, постійно чистили, обкладали дерном. Біля нього вгамовували спрагу і знімали втому не тільки мешканці села, а й подорожні. Цей животік зберігся донині.
***
Грім іще сварився з хмарами,
Та гроза уже пройшла.
І веселка диво-барвами
Заяскріла з-над села.
Заквітчала світ вінком,
День всміхнувся молодо.
Втерлось сонця рушником
Моє село у полудень.
***
Стою, де був у давнину могильник*,
Задумливо дивлюсь на дальній небосхил.
Чорніють скроплені сльозою й потом ріллі
На місці цих сплюндрованих могил.
Через віки ідуть сюди поволі
І діти, і старі з усюд усіх,
Де пращурів хрести вже спопелила доля,
Земля ридає пам'яттю живих.
* У З0-х роках на околицях Млинищ розкопано два могильники скіфсько-сарматської епохи, культури раннього заліза, так званої латенської культури. Одне поховання (йому три тисячі років) досліджено в урочищі «Довге», друге — «Коло озера» (одна тисяча років) та «За Горбами». Обряд поховання у прадавніх людей відбувався способом трупоспалення. Близько сорока урн із перепаленими кістками та залишками бронзових прикрас і зубів тварин знайдено на піщаних пагорбах згаданих урочищ. Крім того, тут знайдено «підкльошове» поховання, в якому декілька менших посудин прикривалися одною широкою посудиною, так званим «кльошем».
Дослідження проводила експедиція інституту археології АН УРСР у 1951 році, а ще раніше, у 1937 році, археолог О. М. Цинкаловський виявив на піщаних полях неподалік Цуцнева сліди давньоруського поселення (знайдено кераміку, знаряддя праці з кремнію тощо).
***
Дивлячись, як листок осінній
Ледь тримається
За голу гілку,
Я стишив кроки,
А юнка глянула байдуже...
Як же ми по-різному
Дивимось на світ
Крізь роки...
Сонях
Сонях цибатий від срібних росин обтрусився,
Вії свої золотисті відкрив,
Повагом довкіль роздивився
І — зорю розбудив...
Звелося сонце рум'яне з колиски ночі,
Золотим лебедем в море небес попливло.
Сонях на сонце так бути схожим хоче
І повертає за ним чоло...
***
Лягає полю тінь на плечі,
А світла дума — на чоло.
Несе Рудачник* тихо вечір
В моє натруджене село.
Чаїний спів щораз голосить,
Сельниці* пахне сіножать.
Чекаючи на срібні роси,
Там коси стомлені лежать.
На плесі Вовчої* криниці
Відбиті гострі леза їх.
Пасуться коні на травиці,
І дим багаття вгору ліг.
Щоб народитись знову з ночі,
Вже день малинове згаса.
А льон зоріє в небеса,
І голубіють його очі.
* Рудачник — іржаве болото на острівці з деревами, що свідчать про наявність болотяної руди.
* Сельниця («Сильнеця») — урочище, сіножать зі струмком. Назва виникла в епоху балто-слов'янської мовної спільності. У слові корінь «сел» означає «текти», «просочуватись». На пагорбах навколо колишнього струмка ще й тепер знаходять залишки дуже давньої кераміки, що свідчить про стародавні поселення. Від Сельниці, де було виявлено давньоруське селище Х-ХІІІ століть, повз Поромів і аж до Дорогинич тягнувся величезний дубовий ліс, у якому водилось багато вовків. Дуби вирубували і деревину продавали. Струмок, який впадав у Західний Буг, був такий за розмірами, що по ньому ходили барки, які перевозили зерно, шкіри, віск, хутра, дубові колоди та лісові товари: поташ, попіл, смолу, клепки та інші ремісничі вироби, які закупляли Польща та Австрія.
Купці з далеких країв привозили сюди свої товари, а купували тут зерно, дерево і все це відправляли водним шляхом до Гданська. Цей водний шлях сприяв розвитку торгового обміну.
* Вовча криниця — джерело біля Млинища.
О, чуєш, пам'яте! Й тепер
Болять синам хронічні рани
Батьків, які для нас не вмерли,
Віктор Зленко
ПАМ’ЯТЬ
Броджу я лісом... У зіницях — відблиски роси...
Навкруг — траншеї: тут тримали оборону.
Ще мирні їх не згладили часи...
Вітри-хлопчиська скачуть в них з розгону.
Тут юність бойова ще промовля до нас,
Пройшла вона крізь нас, як блискавка крізь хмари.
Тут відбивали воїни не раз
Атак ворожих хижі, злі удари.
Буремна юність батькова — жива.
І добре, й жаль, що з нею ми не стрілись...
Та найдорожчі пам'яті слова —
Про тих, що тут навіки залишились.
РІДНЕ
Співає небо у моїй сторонці...
Спішу туди, мов у сімнадцять літ...
Не можу я без неї, як без сонця,
Як без тепла — весна, немов без яблунь — цвіт.
Аж сонячно в траві, у цвіті, у росі,
Срібляться тихі верби, у плесі тоне зір.
Щоб полетіти звуком в цій п'янкій красі,
Розучую світанку радісний клавір.
БІЛЯ ОБЕЛІСКА
Палають тихо зорі-свічі,
У теплих сутінках м'яких,
Лежать в землі, у сні довічнім
Під обеліском земляки.
Життя коротке, наче подих,
Без нарікань і каяття.
Було життя — зостався подвиг,
І в серці — болю почуття.
Їх три десятки, юних хлопців,
Що не вернулися з війни,
Тому з тих пір бринить на сонці
Незвійний смуток сивини.
***
Згасає неба синє скло,
Кує зозуля — вік гадає.
Ще сонця втомлене чоло
Верхів'я лісу не торкає.
Де ж юності прудке крило,
Що так жагу життя будило?
Мовчить замріяне село,
І вечір напина вітрила.
|