Ірина Бойко, оповідання. 10.01.2011 р.
Батьківщина
І знову прокинулось сонце, потягнулось, усміхнулось і покотилося кудись далеко у центр неба. Там, напевно, його королівство й трон, з якого сонце так старанно оглядає землю.
Уже давно проспівали треті півні і все навкруги почало розцвітати й нестримно тягнути свої рученята до небесного володаря, який, натомість, оберігає й огортає теплом та ласкою.
Ось прокинувся старий дуб. Уже не один десяток років він просинається кожного ранку й привітно розглядає усе навкруги. Десь далеко розляглися поля, засіяні пшеницею. На них ледь похитуються важкі доспілі колоски, а подекуди червоніють маківки, які ніби змагаються з колосочками, намагаючись першими привітатися з сонцем. Недалеко виглядає ячмінь. Він розпускає свої вуса і маячить серед моря волошок, які своїми голівками зливаються з небом і утворюють безкраїй океан, засіяний різними думками й шовковими мріями.
Нарешті прокинулись верби. Вони були ще зовсім юними і ледь стримувалися, щоб не зашелестіти кучерявими косами: їм дуже подобалось гратися з непосидючим вітерцем, який не давав спокою нікому.
Зеленим лугом простягся ліс трав, шовкових, високих, напевно, по коліна. Якийсь косар уміло скошував їх і не дозволяв дотягнутися до небес. За лугом гадюкою повилась зелена річечка. Вона тихо оббігає зелені береги й привітно вітається з сонцем та небом. Щебечуть птахи, і все ніби таке, яким було, проте - інше. Які ми щасливі, що Бог саме нас нагородив цією неземною красою, котру неможливо описати звичайними словами. Усе це - моя Батьківщина, яка зігріває моє серце й милує душу.
Тривожний відгук минулого
За селом, десь там, де немає жодної хатини, простягнулось широке поле. Золотими колосками вкрило все навкруги, лиш де-не-де вигравали самоцвітами червоні маківки й блакитні волошки. Зелена шовкова трава стелилася пуховим покривалом, якому не було кінця та краю. Маленькі квіточки порозсипалися по землі і несміливо визирали одна перед іншою. Повітря було свіжим і прозорим. Починався сонячний безхмарний день.
За невисоким горбочком розлилася річечка. Вона хвилястими рухами оббігала свої берега й наглядала за порядком. Але кожного разу річечка починала сумувати, зустрічаючи на шляху стару розлогу вербу, яка опустила свої довгі коси додолу й смиренно дивилася у воду. Раз по раз у річку капали справжні сльози, але це плакала зовсім не людина: тремтіло й поскрипувало самотнє деревце. Його віти часом піднімалися догори і ніби про щось благали, опісля тужливо падали у бистру воду. Що трапилося з цією вербою? Чому вона стільки років росте в самоті, одиноко зустрічаючи сонце. Інколи до неї прилітають птахи, але заклопотані своїми справами відлітають, полишаючи вербу наодинці з власним болем.
Кажуть, що верба - це дівчина, яка жила в роки голодомору з батьками і маленькою донечкою. Чоловік її загинув на війні залишивши після себе стару хату й шматок землі. Маленьку Настусю, донечку, любила понад усе: ладна дула зірочку з неба дістати чи кинутися в прірву, якщо на те Божа воля.
Огорнула Україну своїм крилом лиха година: чорна стомлена земля залишилася без єдиного колосочка, а у коморі - лише пилюка і довге павутиння. Голод мучив і дошкуляв, проте спочатку боротися з ним було набагато легше. Коли прийшла зима, білим снігом засипало землю, і нічого, крім замерзлого льоду, очі не бачили. Настуся тоді захворіла і знесилилася (не мало змоги боротися маленьке тільце за життя) й померла дівчинка важкою смертю. Катерина цілу ніч сиділа біля постелі, але на ранок, поховавши доню, пішла у світ. Для неї згасла надія жити й боротись: спустилася до берета річки й кинулась у крижану воду.
І там, де плакала бідолашна вдова, виросла чудова верба, розлога, пишна, але завжди сумна. І коли йдеш полем і дивишся на неї, то здається, що це та сама дівчина, бідна й нещасна, сумує за своїм дитям, за Настусею, а душа її, мов одинока зірка, бродить широкими просторами Всесвіту, шукаючи своє щастя.
Осінні переміни
Був теплий день. Вітерець лагідно грався з пожовклим листям. Осінь непомітно підкралася на землю: змінила забарвлення, подарувала радість, адже розпочався збір урожаю. Люди, мов бджоли, повисипали на поля. Все гуло й дзвеніло: кожен прагнув зробити якнайбільше. Діти також старанно допомагали, збираючи червоні яблука та доспілі ягоди. Але сонце за довге літо натомилося і ледве-ледве маячіло на небосхилі. Його рученята прагнули дістатись землі, щоб пригорнути й обігріти її, а тіло - спокою й довгого відпочинку. Сонце востаннє лагідно посміхнулось і попливло вслід тим лелекам, які тужливо виспівували мелодію прощання. Небо враз почервоніло, ніби хтось загубив полотно, що простяглася ген за обрій і не мало ні кінця, ні початку. Робота швидко припинилася, й уся громада розповзлася по домівках. Із коминів будинків плавними закрутасами завовтузилися величні клубки диму. Він здіймався кудись далеко вгору, щоб розгледіти все навкруги. Повітря пахло чимось незрозумілим: чи то свіжо-збираним урожаєм, чи то невиразним смутком, що панував на землі.
Настала ніч. Виглянув поважний молодий місяць і, зачепившись своїм рогом, почав оглядати все навколо. Маленькі жовті цяточки зірочок, мов вогники, визирали з-поміж широких обіймів хмар, які невпинно рухалися безкраїми просторами Всесвіту. Вітер, сховавшись у кущах, шумів і ніби плакав, чекаючи суворих перемін. Поля гули й бриніли: вони чекали робітників, які турботливо доглядали їх. Але люди, стомлені важкою працею, тихенько спали, бачачи уві сні чудові пейзажі своїх мрій та думок. Востаннє почувся дзюркіт цвіркуна й свист комарів, лиш де-не-де зашелестіло листя, ледве тримаючись на тяжкому вітті. Й наснилося мені, що десь далеко-далеко Сонце грається з чужими дітьми, обіймає й пестить їх. Снилося, що там цвітуть різнобарвні квіти й шумлять шовковисті трави, клекочуть журавлі, ростуть ряснокосі верби, течуть бистрі ріки, жовтіють лани пшениці, зеленіють луги й щебечуть солов'ї - і все це блакитноока рідна моя Україна, донечка самого Сонця.
|