Тетяна Айстра, вірш. 5.10.2011 р.
ПЕРВОЦВІТ - КЛЮЧІ ВЕСНИ
Зупинись! Не зривай первоцвіт!
Не гаси його усміх дитячий.
Не затьмарюй зажурою світ,
Бо Весна за ним гірко заплаче!
Я легенду тобі оповім:
Первоцвіт називають ключами.
Землю мерзлу розбуджує він
І весни розкриває клечання!
...Був Олесь пастухом у селі,
Пас громадську худобу щороку.
Був Природі своїм з юних літ
І все ближчим ставав з кожним кроком.
Це напарник його - старий Клим –
Вчив любити Волинське Полісся.
Словом щирим, душевним, незлим
У душі ткалась сонячна пісня.
Сивочолий пастух розумів
Кожну пташку і кожну билину.
Він завжди передбачити вмів
Світлу днину й негоди годину.
Йому птахи писали крильми.
Він вникав у бджолине шептання.
Йому кланялись горді дими,
Коли хмурився день на світанні.
Час по квітах і зорях взнавав
І зелом лікував всі недуги,
Вчив у буднях шукати дива
Чуйне серце молодшого друга.
Пастухів поріднили роки
І любов до Волинського краю,
Та настав час розлуки гіркий,
Який душу Олесю розкраяв.
Раз сказав сивочолий пастух:
- Я літа свої витряс до днини.
Я весною зелом проросту,
Бо зі світом прощаюся нині.
Я тебе, ніби сина, повчав –
Сіяв зерна добра в твою душу,
Та згасає моя вже свіча.
Я, Олесю, відходити мушу.
Старий Клим тричі важко зітхнув,
Ніби скинув років своїх ношу,
Посміхнувся й навіки заснув...
Люд утратив людину хорошу...
Побивався Олесь за старим,
Все зажуру не міг розігнати.
Це було аж до тої пори,
Поки Клим не прийшов знов до хати.
Здогадавсь: перелесник то був,
Бо без тіні була зла личина.
Він примчав на велику журбу,
Душу вкрасти шукав він причину.
Та Олесь був завжди з полином
І хрестом гостя встиг осінити.
Утікав перелесник вікном,
Повертався, немов пес побитий.
Промайнули зимові свята,
І на Стрітення хуга бісилась.
Вже Весну виглядали в хатах,
І Олесю вона часто снилась.
Забарилась Весна в чужині.
На Волинь загубила дорогу.
Якось Климу в ранковому сні
І повідав Олесь про тривогу.
Старий Клим посміхнувсь і вказав
На Весну чи пригожу дівчину,
І вже потім таке розказав,
Розтлумачив Олесю причину:
- Загубила Весна десь ключі
І гризеться: чим землю відкрити?
Від любові святої свічі
Можна факел Весни запалити.
Від любові утішиться сніг...
Його ласка струмочки напоїть,
І ключі - голубінню з-під ніг
Проростуть із землиці святої.
До криниці піди, за село,
Розбуди попід снігом дорогу.
Там зима прикриває крилом
Фініш свій, свою тиху тривогу.
Розгорни снігову дрімоту.
Там ключі - первоцвіт - зазоріють
І надії твої розцвітуть,
Бо зустрінеш нарешті там мрію.
Сон розтав, як ранкова імла,
Та надія, як зірка, манила.
І Олеся вела із села
Незбагненної радості сила.
Сніг горнув, ніби скарби шукав
Чи надію, що десь тут пропала.
Враз хода йому вчулась легка.
Повернувся на усмішки спалах.
Перед ним - Боже милий - Весна!
У сільській чепурній одежині...
Про таку можна мріяти в снах,
А вона - поряд, тут, на стежині...
Голубінню плеснула з очей:
- Чи дозволиш пройти до криниці?
А Олеся вже сумнів пече:
Може, це йому знову лиш сниться?
- Чи ти справжня? - її запитав.
Заховала усмішку погідну.
- Не впізнав? Приїжджала в свята
У село. Маю бабцю тут рідну.
Знаю я: ти - Олесь. Чи не так?
Чи не зілля шукаєш тут зрана?
Він знітився. Ні, інша мета.
А тебе як зовуть? - Я - Милана...
Пригадалося: хлопці вже з рік
Про Милану розмову точили.
Гарна дівчина. Вже на порі.
Старостам відмовля без причини.
- Певно, принца чека з чужини! -
Рідна мати Милану сварила.
Пригрозила: той рік восени
Силоміць вже віддасть за Гаврила.
Помагає, мов рідний, вдові,
На руках буде доньку носити!
А що старший? Ну, що там той вік?
Він мастак і орати й косити!
- Говорили про тебе у нас:
Старостам рушників шкодувала?
- Не прийшов ще, Олесю, мій час.
Змаковіла і погляд сховала.
- Ой, Олесю, поглянь - дивина!
На очах появляються квіти!
- Це, Милано, прийшла вже Весна -
І обоє раділи, мов діти.
Думав квітку торкнути злегка,
І в Милани була така думка.
Йому стрілась гаряча рука.
Засміялись щасливо і лунко.
Доторкнув рученям до щоки.
Враз зірвалась, відбігла до дуба.
- Я для тебе подам рушники.
Ну, звичайно, якщо тобі люба?..
І гайнула веселкою вдаль...
Лише погляд у квітах зоріє.
Залишила солодку печаль
І ключі до весни і до мри.
Ти ключі - первоцвіт - не зривай!
Хай радіють Весні і роздоллю.
Подаруй милій щирі слова
І надію на добрую долю!
|