Тетяна Айстра, вірш. 25.05.2011 р.
ЛЕГЕНДА ПРО БРАТА І СЕСТРУ
На одному стеблі жовті й сині
Поєдналися квіти навік.
Скільки див на прадавній Волині
Поховалось у сивій траві!
Називають сестрою і братом
У народі двоколірний цвіт.
І легенда збудилася раптом,
Вже до серця вишукує брід.
То був час злихоманений болем,
Дим тривог підіймався до зір.
Потрапляв тоді люд у неволю
У татарський хижацький ясир.
У нерівнім бою на світанні
Впала жменька відважних селян.
Коли згасли надії останні,
Захлинулась риданням земля.
Нездогнали утрьох молодицю.
Чи далеко з дітьми утечеш?
Учепився синок за спідницю,
А дівча - за матусі плече.
Завернули до гурту, до крику.
На щоках розпач викресав жар.
Хан уздрів безнадію велику,
Як почав розглядати "товар".
Полісянка - як персик налитий,
Вже не вільна - рабиня навік.
Це, напевне, сьогодні убитий
Під селом її страж - чоловік.
До щоки доторкнувся рукою.
Потім груди звабливі торкнув.
Тріснув ляпас луною дзвінкою.
Зойкнув люд. Хан ковтнув дивину.
Він гукнув до своїх правовірних,
Від скаженої люті - блідий.
- Прив'язати оцю непокірну
І не дати й краплини води!
Крики, лайки, жахливі погрози.
Від мотуззя вже й подих звело...
Незабудками капали сльози
І в землі проростали зелом.
Із набухлих грудей, як з вулканів,
Вже пробились струмки молока.
А в загарбника серце - мов камінь.
Плач дитячий погас у зірках...
Це від крику змоглося й заснуло
Її любе маленьке дитя.
Закінчилось щасливе минуле,
І чи буде у них майбуття?
Краще смерть, як наруга й неволя,
Але шкода, так шкода дітей!
Ну чому так буває, що доля,
Як горох при дорозі, росте?
Часто доля летить, ніби зірка,
Але птахом підбитим впаде.
На душі безнадійно і гірко,
Ніби вийняте серце з грудей.
Ноги стерпли камінням до ранку,
І про діток тривога росте...
...Хан не знав, що у гарної бранки.
Не одне, а є двоє дітей.
Щоб приборкати норов красуні,
Наказав хан дитя принести.
- Вбити, вбити! - котилось відлунням.
Смакували розправу кати.
А дитя мов крізь землю пропало!
Ворогам вже скакати назад.
Хан ковтнув люті хижої спалах,
Аж в дорозі вляглася гроза.
Заховали дівча люди добрі.
Потім бабця ростила сліпа.
А хлоп'я врятували хоробрі
Козаки у далеких степах.
Неблизький шлях до рідного дому.
Син вернувся у рідні краї.
Він забув про нещастя і втому,
Як зустріли його солов'ї.
Час минув. Покохав сиротину,
Що сама, як билина, жила.
Ввів дружину в новеньку хатину,
Котру звів на краєчку села.
Зажили вони, мов голуб'ята.
Був у хаті завжди тихий рай.
Раз до них на подвір'я у свято
Прикульгала жебрачка стара.
- Йдіть до хати! - господар стрічає.
Відпочинете в нас кілька днів!
А вона закричала, мов чайка,
Враз зів'яла, упала до ніг.
Він злякався. По жінку. По воду.
- Я ж поганого їй не казав...
Не стара ще і гарна на вроду.
Аж тут очі розкрила сльоза.
- Не зникай, сину, я - твоя мати,
Я так довго з неволі брела.
Не минала я жодної хати
По дорозі до цього села.
- Ти, Іванку, на батька так схожий!
Я впізнала тебе в першу ж мить.
Не гадала, не думала, Боже,
Що й від радості серце болить!
Пестив син, цілував її руки.
Сльози градом котились з очей.
- Мамо, ви перейшли через муки,
Ви вернулись з кошмарних ночей!
Буде Яна дочкою Вам, мамо.
Без батьків вона в бабці росла.
Вона горя зазнала чимало,
Бо бабуся сліпою була.
- Прихились, поцілую, дитино.
Нахилилась свекрусі до рук.
- Це не Яна! Клянусь тобі, сину!
Ти за жінку взяв ... рідну сестру!
Це Мар'янка - дитя моє любе.
Глянь - ці родимки у п'ятачку.
Не дурили мене тоді люди,
Що ординці не вбили дочку ...
- Мамо, радість печаллю обвита! –
І упала Івану до рук.
- Мамо, все це як сніг серед літа,
Не знесе серце знову розлук.
І Мар'янка на квітку зжовтіла.
Посинів син - немає дітей!
На зело перекинулось тіло
І з тих пір синьо-жовто цвіте.
Мати кинулась, щоб підвестися,
Та і кроку ступить не змогла.
І упала сумна павутиця,
Сестру з братом вона обняла.
І ростуть тепер брат і сестриця,
Як тоді, на одному стеблі,
Їхня мати - витка павутиця –
Їх шукає по рідній землі.
|