Тетяна Айстра, вірш. 1.06.2011 р.
ЛЕГЕНДА ПРО РІЧЕЧКУ ВІДУ
Збуджують пам'ять легенди слова:
В річечці Віді вода - як жива,
Змиє з душі тягарі і напасті,
Визволить душу, якщо вона в пастці.
Мовить легенда: давно це було.
Близько до річки горнулось село.
Люди жили працьовиті і щирі.
Діток ростили в любові і мирі.
Тут, із північного боку села
Жінка, що звалася Віда, жила.
Коси - як небо безхмарної ночі.
Блавати в полі - це Відині очі.
Кажуть, колись в неї пара була:
Хлопець - як лебідь, з чужого села.
Чи не судилось, чи злая наруга,
Та після шлюбу втратила друга.
Коні сказились, з горба понесли.
(Може, тому, що торкнувся їх злий
Дід за покинуту хлопцем онуку?)
Відине щастя упало у муку.
Богові душу віддав молодий,
А молоду врятувала з біди
Знахарка з лісу, горбата і сива.
Та, що не мала ні доньки, ні сина.
Віда з тих пір проживала сама –
В серце так рано війнула зима.
Вроди її не розтратились чари,
Та не хотілося іншої пари.
Віду до знахарки серце вело.
Душу бентежило кожне зело.
Вчила старенька її як онуку.
Віда сприймала всім серцем науку.
Вже, коли Віда зціляла село,
Гуску знайшла із підбитим крилом.
Тішились потім сусідські хлоп'ята:
Гуска за нею ходила по п'ятах.
Часто до Віди заходив сусід –
Добрий Амброх, покалічений дід.
Відина хата цвіла рушниками –
Диво таке, що розчулиться й камінь.
На полотні оживало зело,
Щоб відвертати напасті і зло,
Птиці на крилах приносили літо...
Серце втішалося вишитим квітом.
Гусочка, Віда і сивий Амброх
Зорі частенько стрічали утрьох.
Віда плекала свої вишиванки,
Поки будилися мирні світанки.
...Вісті пекучі примчали вітри.
Відине серце в тривозі горить.
Села грабують жорстокі чужинці!
Як повестися беззахисній жінці?
... Крикнула гуска до Від й в ту ніч.
Сон, ніби заєць, сховався на піч.
Два рушники і зело прихопила,
Гуска за Відою слідом летіла.
Десь за рікою стривожився кінь.
Віда пройшла до води, ніби тінь.
Щиру молитву шептала до Бога.
Враз застогнала нещастям дорога.
З чорного шляху, немов саранча,
Ворог жорстокий до річки примчав.
Білі полотна для Віди - мов крила.
Видивом дивним дорогу закрила.
Зразу чужинці взялись за аркан,
Та підвела на цей раз їх рука.
Щоб заарканити дивную вроду,
Стали спускатися прямо у воду.
Перші завили, неначе вовки,
Так, що здригнулись на небі зірки!
Біль невгасимий уп'явся у тіло:
Річка кипіла, вода клекотіла!
З жахом приблуди вернули назад.
Очі Амброху заслала сльоза.
Бачив, як Віда прогнала чужинців,
Але не зміг помогти самій жінці.
Бачив: зімкнулась над нею вода,
Вгору лебідка знялась молода.
Відина гуска слідочком за нею
Плавно летіла понад землею.
Щоб не вернувся заброда лихий,
Гуска болотом закрила шляхи.
"Гускою" зветься земля там до нині.
Так то було на прадавній Волині!
Кажуть, Амброх це повідав селу.
Відою річку назвали малу...
З тої пори до Амброха нерідко
В снах поверталася біла лебідка.
Вишиті крила чарівним зелом.
В снах все літала вона над селом.
Кажуть, не кожен Амброху повірив –
Віду любив він як внучку без міри.
Люди схвильовані, люди сумні
Віду шукали аж декілька днів.
Може, чужинці забрали з собою?
Може, у Буг попливла за водою?
Версій багато, ми знаєм одну –
Віда чужинцям пустила ману,
Потім лебідкою стала на диво.
Вірю: Амброхове слово правдиве.
Річечка Віда від тої пори –
Радість спокуслива для дітвори.
Часто дівчата спускались у воду.
Щастя просили і чистую вроду.
Вужчою стала ріка в наші дні.
Тісно їй в руслі лише навесні.
Може, в майбутнім не буде і сліду.
Хай розповість ця легенда про Віду!
|