Тетяна Айстра, вірш. 11.05.2011 р.
РОМАШКА
Ромашка донькою єдиною була
Уляни-знахарки, кульгавої від роду.
Раділа мати, коли донька розцвіла.
Якби ще Бог їй щастя дав - не тільки вроду!
В честь батька названа Ромашкою дочка.
І врода батькова - втішалася Уляна.
Якби хоч доля не була така ж гірка.
Уже давно немає милого Романа...
Дружину й доньку від ординців боронив,
Щоб не забрали у ясир лихі погани,
Та прип'яла стріла Романа до стіни,
А потім рвали ще криваві ятагани...
Нелегко потім без господаря було,
Але за щастям не збиралася в погоню.
За світлий розум помагало їй село,
І серце тішилось, що має добру доню.
Благають дітям в Бога щастя матері
І пару добру. І Уляна теж просила.
Раділо серце, коли донька до зорі
Стояла з парубком. Не спала мати сива.
А потім в доньчиних очах осів туман.
Ромашка рано, ще з курми, лягала спати,
Сну не було - Уляна бачила обман.
Нарешті зважилася доньку запитати:
- Можливо, доню, він вже іншу підшукав?
Уляна доньку викликає на розмову.
- Хто він такий? - Німує знічено дочка.
- Чи насміявсь? - питає мати доньку знову.
- Повірте, мамо, що він зовсім не такий.
Щасливим був. Тепер сумні ховає очі.
Чому змінився він? Мені це невтямки,
Чи, може, хтось зачарував? Чи хтось наврочив?
- Але скажи мені таки: що за один?
З села сусіднього. Син Мотрі Верестихи.
- Син Мотрі? Млосно. Доню, дай мені води!
Не пара він тобі, - сказала доньці тихо.
Чи ви забули, що прикмета є стара,
Що добре будуть жити схожі молодята?
Дмитро на мене схожий, мамо, ніби брат.
Я знаю, заздрили мені усі дівчата.
- Кажу тобі, що він - не пара, та й усе!
Чи мало хлопців задивляються на тебе?
Ходив. Покинув. Себе високо несе!
Такого зятя, так і знай, мені не треба!
Уляна з хати подалася аж у ліс,
Щоб заглушити несподівану тривогу.
Романів син, Дмитро, на лихо, певно, зрів.
Чому? Чому він перейшов сестрі дорогу?
Чи має право доньці все розповісти,
Що мала Мотря бути парою для тата?
Хробак наживи її, певно, засліпив,
Бо за багатого пішла у пишну хату.
Роман із горя до кульгавої забрів
Зцілити душу й до життя пригаслу віру.
Не мала знахарка ні кіс таких, ні брів,
Та мала серце, що могло любити щиро.
Час гоїв рани у Романовій душі.
Любов до Мотрі стала попелом пригаслим.
Знайшов він спокій в скромній хаті у глуші,
А потім Бог ще й доньку дав, як зірку ясну.
Як в громовицю згинув Мотрин чоловік.
Хотіла Мотря заарканити Романа.
Той день Уляні не забудеться повік:
Хотіла щастя в неї вирвати омана.
Романа в лісі перейшла його любов.
Уста зрадливі розливалися медами.
Уляна близько добре чує їх обох.
У пам'ять врізались слова-тернини давні.
- Чекала, любий, тебе знову, та дарма.
І сина свого також бачити не хочеш?
На тебе схожий. В цьому сумніву нема.
Не відвертайся. Дай загляну в твої очі!
Тебе одного я кохаю по цей день.
Кляну той час, як затуманився мій розум.
Я вірю: щастя, любий, знов до нас прийде,
Лише із серця прожени похмурі грози!
Не вірю я, щоб ти кульгаву покохав...
- Замовкни, Мотре, ти не варта її сліду!
Зійди з дороги! Не примушуй до гріха!
Люблю її, хоч не примітна вона з виду.
Вважає Дмитрик, що він тата поховав.
Чи скажеш сину, що ти батька обдурила?
Не до душі тепер мені твої слова.
Це ти сама втяла любові світлі крила.
Була моєю і клялась колись мені,
Що будеш щирою і вірною довіку.
Твоя жадоба розірвала щастя сніп.
Ти багача собі взяла за чоловіка...
Брела Уляна, як причинна, між дерев.
Йшла навпростець додому лісом без дороги.
Можливо, час все перемеле-перетре,
Розвіє вітром забуття усі тривоги?
Прийшла Ромашка раз додому ледь жива:
- Дмитро сьогодні, мамо, висватав Ганнусю!
А матір втішили ті доньчині слова.
Ну, слава Богу, про Ромашку він забувся!
Дасть Бог, і донька з серця викине Дмитра,
І побереться з кимсь, щаслива в парі буде.
Казати правду їй ще по прийшла пора.
Не скаже мати про Дмитра ні їй, ні людям. ...
Без дзвонів впала їм на голову біда.
Ввірвалось лихо у село кошмаром диким.
Розбила спокій хижим тупотом орда.
В той день Уляна заспокоїлась навіки.
Щоб дати доньці змогу вибігти у ліс,
Навстріч татарам перепілкою летіла.
Хустина впала із сріблястих її кіс,
Як стріли бджолами ужалили у тіло.
І ханський кінь, до крові звиклий, дибки став
І на пеньок жбурнув здивованого хана.
Як жінка впала, шепотіли щось вуста –
Ще перед смертю помолилася Уляна.
І жоден кінь на мертве тіло не ступив,
А Лепе-хан кричав, свого Аллаха кликав.
Нога поламана була біля стопи,
Ще й біль у плечах - ніби рана там велика.
Ординці хана до намету занесли,
Шукають лікаря, щоб вигоїв невдаху,
Був Лепе-хан той гордий, заздрісний і злий,
А тут ця відьма привела його до краху!
Його не тішить награбоване добро,
Красуні дикі не чарують його очі.
Він сіяв сльози, розливав навколо кров.
Тепер до нього привид смерті йде щоночі.
Ромашка в лісі знову стрілася з Дмитром.
Тужив, як визволить Ганнусю із полону?
Ромашка вміла замовляти людям кров,
Складати кості - цьому вчила мати доню.
Набрала зілля й подалася у село
Лихого хана від недуги рятувати.
Якщо не вигоїть - самій грозить полон,
Та сподівалась, що поможе Бог і мати.
Ввійшла до хана білим привидом у сні,
А за селом уже ставав тривожний ранок.
- Тебе зцілю я. Знову будеш на коні.
Та чи відпустиш із села на волю бранок?
Красою вражений, хан стогін вгамував.
- Тебе послав Аллах чи, може, Бог Волині?
Клянусь тобі, що не піду я на обман.
І душу й тіло віддаю тобі я нині.
Всіх відпущу і повернусь у рідний край
З тобою, зіронько, очей моїх Богине!
Я на землі створю для тебе світлий рай,
Але без тебе не поїду - серце згине.
Як склала ногу і промила все зелом,
У плечах біль зняла тендітною рукою.
Хан народився ніби вдруге, кинув зло,
Забув про біди, на Волині які коїв.
Все на поправку йшло і хан міцнів щодень.
З Ромашки погляд заворожений не зводив.
Раз він зібрав усіх полонених людей,
Сказав, що нині відпустити всіх він згоден.
- Усі ви вільні. Йдіть, ховайтеся в ліси.
Ви оберіть собі дорогу чи стежину.
Ця чарівниця дивовижної краси
Зі мною їде, мені буде за дружину!
Сумна Ромашка вже Ганнусю обійма:
- Щаслива будь! Дмитру уклін неси від мене.
Себе, Ганнусю, порятую я сама.
Ні, не даремно я училася у нені.
Селяни - притьмом рятуватись до дерев.
Сердито зиркають розгнівані татари.
Ясир втікає. Жаль за душу їх бере.
Які міцні, які страшні жіночі чари!
Вже на плечі в Дмитра Ганнусина коса.
Змішались сльози і течуть сумним потічком.
- Прощай. Ромашку порятую я вже сам.
Я не залишу ворогам свою сестричку.
В Ганнусі очі заокруглені украй:
- Які дива ще подарує далі доля?
- Вона не знала, що вона - моя сестра,
Та все ж тебе порятувала від неволі.
Дмитро підкрався, ніби вітер, під намет,
А Лепе-хан хотів Ромашку пригорнути,
Хотів із вуст цілунків перших спити мед,
Але вона хильнула чарів чи отрути!
І ніжним квітом стала в ханових руках.
Такий надумала вона собі рятунок.
І не почула, як Дмитро її гукав...
А Лепе-хан допив із чаші дикий трунок...
- Чому, красуне, ти покинула мене?
В краю чужому не схотіла собі раю?
Не любить, любить, поцілує, обійме...
На пелюстках ворожить хан - аж серце крає.
Зірками падають на землю пелюстки,
Зелом духмяним проростають попід тином.
І зразу ж знову появляються квітки.
Їх хан зриває і ворожить, як дитина.
Побрів до річки і ромашки розсівав.
Вже чари плутали думки, як павутину.
Із тихим шепотом змішалися слова,
І Лепе-хан проріс зелом у ту хвилину.
Став Лепе-хан навік лепехою-зелом.
З тих пір пісні Ромашці шепче невеселі.
Дмитро все бачив, сповістив про це село.
На свято Трійці це зело беруть в оселі.
Татарським зіллям ще лепеху в нас зовуть.
Погляньте: листя - мов нагострені кинджали
Але лепеха і ромашка не ростуть
Ніколи поряд. Так Ромашка побажала.
Росте лепеха там, де вогко, низина,
Там, де ромашку неможливо обійняти,
Їй не забулось, що це - ханова вина,
Що перепілкою упала її мати.
Тендітна дівчина із нашої землі
Навік зосталася для нас зелом духмяним.
Ромашку знають і дорослі, і малі,
Цілющу квітку поважають волиняни.
Якщо тобі ромашки стрінуться в житті,
Ти пригадай легенду давню про ці квіти.
Немовби сонечка-сердечка золоті –
Пусти на щастя їх до власної орбіти!
|