А ще вона любить писати вірші та етюди, фотографувати
|
Волинь моя, моя колисково, Ти пісні співала барвисті. Мені берегла і леліяла мову, Україночку з мене ростила з колиски. |
|
Вікторія ОЛЕКСЮК.
Вікторія Олексюк у ліцеї навчається з восьмого класу. Дівчина має відмінні оцінки, захоплюється вивченням іноземних мов, якими зацікавила її вихователька ще на заняттях у дошкільному навчальному закладі. А ще вона любить писати вірші та етюди, фотографувати.
Марія КОРНИЛЮК.
На знімку: Вікторія ОЛЕКСЮК.
Фото автора.
У круговерті думок
НАСТРІЙ ДОЩУ
Сині прозорі краплинки, не солоні, а мокрі, холодні й дзвінкі, просто злітали на землю: "Кап, кап", - іще одна; розбіглися кільця по воді, дзвенять шибки. "Ляп, ляп", - дитячі ніжки - і розкинулись довкола бризки. Свіжий запах дощу наповнював простір. Жадібно впивалося дощовою водою коріння дерев, підставляли свої рум'яні боки яблука. А гілки під дивну мелодію заколисували листя. Напевно, і трави стомилися: вони простелилися поміж квітами. Здавалося, що вогняні троянди обпікали ті великі прозорі краплі, й вони навіть не долітали до землі. Усе жило і дихало пахощами дощу. Сірі будинки ніби вливались у небо, таке ж зажурене, проте безкрає, бездонне, неосяжне. А з нього спадали сині прозорі краплинки, не солоні, а мокрі, холодні й дзвінкі, які просто злітали на землю.
ВЕЧІРНІ РОМАНСИ
Вечір… Як повільно й нечутно він спускається на плечі, асфальт, будинки і дерева. Сонце вже майже-майже скотилося з неба й обрій поплив оранжево-рожевими плямами, розведеними голубими мазками. Ще хвилинка - і дорога украла небесне світило. Сутінки… А крізь них пробивається мляве світло вуличних сторожів-ліхтарів. Нависнувши купою бетону і металу, сердиті й непорушні, вони поволі ніжними, теплими промінчиками запалюють холодне небо жовтими вогниками-зорями. А ось уже й з'явилась перша. Роззираюсь: ніби й справді одна. Загадую бажання… Тим часом вітерець грайливо розворушує гілля й листя дерев, вони шелестять над головою, ніби наспівуючи колискову. Раптом вечір подув на всі легені - і небо затягнулось хмарами, синіми-синіми, ніби випраними у густій фарбі. Та ні! Дощу не буде: ці сині ватяні згустки - тільки фіраночки для срібного серпа, обережно прикріпленого, щоб до ранку не впав (важкий же!). А щоб не було нудно, місяць розтопить ті маленькі кораблики й окине теплим світлом усе навкруги. Так світитиме, доки вогні міста не згаснуть, а потім визирне крадькома: чи хто, бува, не дивиться. Одягне свій нічний ковпак і примоститься біля Великої Ведмедиці, щоб розбудила вдосвіта. І тільки ніч не ляже спати з останньою людиною, а буде сіяти солодкі сни, щоб на світанку передати права новому дню…
Вікторія ОЛЕКСЮК, випускниця Нововолинського ліцею-інтернату.
|